Справжні вертольоти тим часом вже гули десь майже над головами.
— Уперед! — спохопився Піт. — Залишилось зовсім трохи...
Договорити він не встиг — щось завило — голосно і пронизливо — завершилось виття глухим й могутнім ударом.
Всіх кинуло на землю.
Вертоліт, випустивши ще й чергу з кулемета, пішов на повторний захід.
Ганс, крекнувши, приставив до плеча автомат, й, мружачись від виблисків сонця на склі кабіни, почав поливати нападника улюбленими куцими чергами. За мить до нього приєдналися й інші. Кілька разів видно було, як кулі з іскрами бьють у металеві борти — але калібром 5.45 з броньованою машиною дуже не повоюєш.
Під крилами вертольота зблиснуло. Піт першим кинувся в бік, зіткнувся з собакою, перечепився й гепнувся просто в рівчак — лише це його й врятувало. Ракета вибухнула просто посередині між Калібром та Дізфайндером, їх розкидало в різні боки, Юра добряче вдарило головою до товстого стовбура, й з хвилину він не міг і пальцем поворухнути. Вертоліт розвернувся й заходив знову. Зовсім поруч почулись автоматні черги, кулі сипались рясно й влучно. Одна зачепила руку Дізфайндерові, інша збила з ніг Калібра. На рівчак, у якому несподівано для самого себе опинився Сапер, впало гіллясте дерево й чи то придавило, а чи приголомшило американця. Кров заливала очі, Юр дав кілька черг навмання — знову вибухнуло поруч, автомат вирвало з рук й щось гаряче потекло по спині.
— Чорт! — ослаблим голосом викрикнув Дізфайндер. — Ми майже прорвалися!
Від Сапера донеслась приглушена лайка й довга, безсило-розлючена черга — випущена навмання, в чисте небо. За кілька кроків від напівосліплого Юра щось впало на землю і зашипіло. Над головою загриміли лопасті вертольота.
Солдат підняв голову й знесилено усміхнувся.
І тут щось сталося.
Зблиснуло.
Тріснуло.
Гримнуло.
Роздерло небо навпіл, наче прогнилу ганчірку.
Ударило просто в мозок, осліпивши, оглушивши, обпікши й обморозивши одночасно.
Це був кінець — і початок; змія, що вкусила сама себе за хвоста; диск ін-янь, розкручений до такої швидкості, що став сірим; фенікс, що пожирав сам себе, й атомний вибух, що випалював саму матерію.
Це було щось — й водночас ніщо.
Дізфайндер прийшов до тями — і був вельми здивований тим, що сталося.
Повітря на очах згусло й випало на траву білим снігом, більш схожим на туман. Листя на деревах скрутилося й згинуло сірим порохом; небо стало таким же сірим — згасло світло. Лише через кілька секунд Дізфайндер трохи прозрів — і зрозумів, що тремтить від неймовірного холоду.
З рівчака виповз потривоженою анакондою Сапер. Судячи з вигляду, йому теж не було спекотно. Не змовляючись, вони кинулись до кущів, з-під яких стріляли нападники, й справді знайшли двох абсолютно приголомшених, розгублених солдатів, не менш ошелешеного капітана й трохи поодаль ще й прапорщика. З близької відстані АКСМ знову показали себе непогано. Тремтячими закоцюблими пальцями найманці зірвали з трупів, що остигали просто на очах, весь одяг й гарячково почали натягати на себе. Шкутильгаючи, як трилапий пес, до трупа прапорщика допався обдертий та обсмалений Калібр й за хвилину теж став схожим на своїх співвітчизників під час російської кампанії.
— Б-б-баагаття... — видушив з себе Дізфайндер.
Сапер кивнув й першим кинувся до сухих кущів. Тріснула ще одна черга. За кілька секунд посеред виритої ракетою вирви вже горіло чималеньке вогнище, і Юр ледь встигав стримувати інших від того, щоб не підкидали занадто дров.
З чималого замету висунулась чорна морда собаки. Він поглядав на людей трохи винувато — вибачте, мовляв, що покинув, й мабуть, щосили крутив хвостом, але, звичайно ж, під снігом того ніхто не бачив.
— Щ-щ-що... в-в-воно... т-т-таке?.. — видушив із себе Калібр. — Юре?
Дізфайндер лише покрутив головою й сунув руки мало не в саме полум'я.
— П-п-піте ?
— Н-н-не... з-з-знаю... — так само трусився Сапер, притиснувши до себе ще й пса. — Хоча... Я т-т-тільки чув про таке, але н-н-ніколи не д-д-думав.... Щ-щ-що це п-п-правда...
— К-к-кліматична б-б-бомба? — трохи повернув голову Дізфайндер.
— Уг-г-гу. П-п-перепад т-т-температур до с-с-семидесяти г-г-г-радусів.
— А щ-щ-що... ід-д-деальна зб-б-броя для р-р-р-ракетної п-п-позиції. Т-т-техніку не пошкодить...
— Аг-г-га.
— Але як-к-к-к? — підключився до дискусії Калібр.
— Н-н-н-не знаю, — одночасно відрізали обидва, й чомусь це настільки розсмішило найманців, що зареготали всі троє.
— Уперед! — першим спам'ятався Сапер. — Бо тут нам і грець. Гансе, розберись з вежею! Юре, що ти там казав про каналізацію? Як її можна знайти?
— Шукай відталину! — Дізфайндер з жалем відвів руки від вогнища, й заховав попід пахвами. — Або хоча б заглибину у снігу.
— Не ота?
— Ну ти талант! — Юр уважно придивився до улоговини метрів за сорок від них. — Цілком можливо...
— Вежа чиста! — доповів тим часом Калібр. — У будці хтось є, але вікна закрижаніли.
— Нічого дивного, — пробурчав американець. — Як там у вас кажуть — у таку погоду хазяїн собаку за двері не виставить?
Пес заскімлив й заворушився під снігом.
— Тоді — вперед!
Сніг був свіжий, а значить — пухкий, солдати провалювались по пояс, а іноді навіть і по груди, Піт хрипів й стиха лаявся, Калібр просто хрипів, й лише Дізфайндер посміювався над теплолюбивими товаришами — хоча й сам ледь стримувався від того, щоб не завити від холоду.
Пес пробивав собі шлях десь за їхніми спинами, й теж, вочевидь, скаржився на лиху недолю — з-під снігу ледь чутно долинало скімління та порикування.
Виямок справді виявився каналізацією — вже за десять метрів було помітно пару й щось на зразок теплого дихання раз-по-раз лизало обличчя вояків.
— Юре! — прохрипів Сапер. — Якого діаметру труба?
— Звідки я знаю?! — так само проскреготів Дізфайндер.
— Може, півметра буде.
— А якщо не буде?
Юр знизав плечима. Й так було зрозуміло, що в такому випадку хтось через деякий час знайде три скручені в дугу закоцюблі трупи — через кілька днів, або годин, коли скінчиться ця штучна зима. Й що найпаскудніше, цей хтось буде у зеленій бавовняній гімнастерці, та ще й з орлом на кокарді...
Від цієї думки захотілось або завити, або стерти когось на порох, Дізфайндер вибрав останнє, й щосили рвонув до рятівного виямку.
Звичайно, кришка примерзла, й довелось діяти автоматами, як ломами — спочатку оббиваючи шар пухкої криги, потім підважуючи масивне чавунне кружало. Знизу війнуло гарячим смородом, найманці кинулись у колодязь так, наче дно його було встелене щирим золотом. Піт, що йшов останнім, ледь змусив себе затягти на плечі пса й знову закрити люк.
Дві труби виходили з прямовисних бетонних стін. На одній, майже повністю зануреній у каламутну рідину, вмостився Калібр. На другій, вищій від рівня води сантиметрів на десять, завис Дізфайндер. Обидві труби були однакового діаметру — приблизно по півметра.
— Ну? — видихнув Сапер. — Які є пропозиції?
Він промовисто поворушив плечима — вони були ширшими за труби. Дізфайндер обережно переступив на нижню трубу, зазирнув й примірявся: проходить, але ледь-ледь.
Калібр узагалі зітхнув й важко осів на трубу верхи — мовляв, робіть зі мною, що хочете, а я у цю дірку не полізу. З лоба його стікало одразу дві цівки крові, ще кілька червоних плям розтеклися трофейною гімнастеркою — неозброєним оком видно було, що проповзти кілька десятків метрів вузькою трубою німець не зможе.
Юр, про всяк випадок, подивився на собаку, але той заплющив очі, притис вуха й весь зіщулився.
— Який розумний звір! — іронічно протяг його господар. — Ні, не полізе.
Піт гмукнув й почав уважно роздивлятись свій автомат, потім попросив зброю в Дізфайндера й почав скручувати обидва між собою.
— Й що воно буде? — ліниво поцікавився Калібр.