Спираючись ліктями — щоб не обірвати шкіри на долонях, лаючись упівголоса він встиг видертися на перший проліт — метри зо три над поверхнею... коли раптом здригнулась земля, вежа підстрибнула й недбало струснула з себе людину, неначе обридливу комаху... й ще в польоті, падаючи навзнак, Дізфайндер почув глухий вибух й зовсім поруч з-під землі вистрибнуло сталево-сіре чудовисько.
Товстий шар снігу пом'якшив падіння, але не зовсім — Юр важко гепнувся потилицею до насту й цілком машинально прикрив руками обличчя — в марній спробі захиститись від того страхіття, що здіймалось над шахтою.
Ракета піднімалась на стовпі диму, але — дивна річ! — дим той був чорним, без жодного домішку червоного або білого вогню, не ревли двигуни й лише земля все ще тряслась, наче породілля, що замість дитини випустила на світ гадюку.
На висоті третього приблизно поверху в хмарі диму щось зблиснуло й радісно ревонуло, довгий хвіст полум'я вдарив майже у шахту, війнуло жаром...і Юр спам'ятався.
З жалем кинувши погляд на ДШК, що безглуздо стирчав на вежі, Дізфайндер підняв над собою автомат і натис спуск.
Свідомість його розділилась — одна частина кричала щось про "сховатись!", інша мовчки і вправно керувала тілом й гнала геть всі, абсолютно всі непотрібні зараз думки. Юр стріляв, як на полігоні — приціл-черга з двох-трьох патронів-поправка-черга-поправка-черга...
Сіра рибина з вогнисто-димним хвостом вже не закривала півнеба.
Клацнув затвор.
Все таким же автоматичним, натренованим рухом Дізфайндер відкинув вбік спорожнілий автомат й вихопив з-за спини другий.
Приціл-черга з двох-трьох патронів-поправка-черга-по-правка-черга...
Ракета зменшилась до розмірів місяця в ясному небі й геть сховалась за димовою завісою.
Клацнув затвор.
Ядучий дим, розповзаючись, накрив найманця й змусив, кашляючи та відпльовуючись, відступити до лісу.
Рев двигунів, що в перший момент оглушив й приголомшив, зменшився до шуму літака на форсажі.
Дізфайндер вилаявся, кинув на сніг автомат й від люті спробував розтоптати його ногами — але зброя миттю зникла під снігом.
Над головою щось блиснуло й за мить гримнуло.
Гримнуло так, що попередній шум видався солдатові шелестом річкових хвиль.
Ударна хвиля кинула його до землі, вдавила в сніг й ним же засипала, а коли він, кашляючи і плюючись, видерся на поверхню — то в небі вже теліпалося лише кілька димних хвостів, найбільший з яких впирався у вершечок сусіднього пагорба.
Кілометрів за десять звідси.
Солдат посміхнувся, витяг з під снігу автомат й незважаючи на страшенний мороз, поцілував.
На чорній сталі залишився чорно-червоний крижаний слід.
Юр зупинив машину метрів за десять від "паскудного мотелю", зітхнув, завагався — але вийшов і навіть хряснув за собою дверима. Кінець кінцем, до контрольного терміну залишалось трохи більше двох годин — якраз вистачить, щоб вмитися, трохи під'їсти й випити кави. Ні про які зустрічі, звичайно, не може бути мови...
Сірий пес, що нахабно вилежувався перед дверима, підскочив й кинувся йому назустріч.
Сторопілий Дізфайндер не встиг навіть потягтися до пістолета — Сапер вже кинувся з лапами йому на шию, й навіть встиг лизнути обличчя. Хвіст його нагадував хвостовий ротор гелікоптера — з тією, однак, відміною, що вертівся не в одній площині, а у всіх одночасно.
— Сапере! — розчулено зашепотів Юр. — Боже ж мій... Але як ти...
Двері розчинилися, й за ними виникла підозріло знайома постать.
— О, наздогнав таки! — здавалось, Піт навіть не здивувався. — Я так і думав. Ну що, поїхали?
— А... — на щось більше Дізфайндера просто не вистачило.
— Та там Калібр, там. Пиво цмулить. Шваб — він і в Росії шваб.
— Це ти кого там обізвав швабом? — почулось погрозливо з темного закапелка. — Та я зараз... О, здоров, Юре. Вибрався таки? Ну пішли, пива вип'ємо, бо спекотно.
— А...
Дізфайндер сторопіло озирався то на "УАЗик", яким приїхав, то на Сапера, що із звичайнісіньким виглядом ухопив за нашийник свого пса, то на небо, то — чомусь — собі під ноги.
— Та що з тобою? — стривожився американець.
— А я...
— Що, мабуть думав, що ми загинули? Нормальне явище. Я сам так думав — про тебе. А от Ганс, навпаки, сміявся й казав, що ти з будь-якої ями видерешся. Ну що ж, я радий, що помилився.
— Але ж я...
— Ну добре, пішли, сядемо візьмемо ще пива й поговоримо...
Юр оговтався лише після другого кухля.
— Але ж я бачив ваші трупи! Особисто! Доторкався! Штучне дихання намагався робити!
Найманці перезирнулись. Сапер співчутливо знизав плечима:
— Примарилося. Ти ж знаєш, що буває від контузії. Ракета вдарила зовсім поруч, я взагалі дивуюся, як ти вцілів.
— Яка ракета? Та, що була в шахті?
— Та ні, НУРС з гелікоптера. До шахти ми не дійшли, й не дійшли багато...
Сапер спохмурнів.
— Як це — не дійшли? — Дізфайндер розхвилювався так, що мало не впустив кухоль. — А кліматична бомба? А колодязь? А каналізація? А караулка... втім, цього ти вже не бачив...
Юр зрозумів, що його запитання не дуже логічні й заплутався зовсім.
— Отже, все це мені приверзлося?
— Ну звичайно! — Піт зітхнув з видимим полегшенням. — Просто контузія й глюки від неї.
— Шкода, шкода... — Дізфайндер сьорбнув ще пива й теж зітхнув. — Втім, яка там шкода, це просто чудово! Всі живі... А Моше?
— Ні, Моше, на жаль, загинув, — Ганс спохмурнів. — Найпаскудніше те, що загинув марно, по-дурному. Оце шкода.
— Піте, — Дізфайндер знову розвернувся до американця й подивився на нього з дивним виглядом, мало не жалісно. — Зроби добру справу. На ось ключі, сходи до моєї машини й зазирни в багажник.
— А що там?
— Ну, ти зазирни — й мені скажеш.
Сапер знизав плечима, вийшов, грюкнувши дверима, й на кілька хвилин зник.
Калібр мовчки цмулив пиво й зацікавлено поглядав то на двері, то на годинник.
Піт повернувся за кілька хвилин з дивним виразом на обличчі — так чи сяк, але Калібр потім клявся, що на чолі в нього було написано: "Нічого не розумію!". Кирилицею.
— Нічого не розумію... — видихнув він, падаючи на свій стілець. — Дайте пива!
Він рвучко вихилив кухоль, потім піднявся й вийшов знову. Ганс і на цей раз поглянув на годинник.
Сапер повернувся швидше — приблизно за хвилину.
— Ну що?
— Лежить...
На американця було боляче дивитись.
— Ану, Гансе, сходи-но й ти... — Піт безсило кинув йому ключі на коліна. Німець повернувся ще швидше, але судячи з виразу на обличчі, не так здивований, як зраділий.
— Лежить?.. — з болісною надією підвів погляд Сапер.
— Аякже! — кивнув Калібр. — Куди ж вона дінеться?
— Оце я й думаю, хлопці, — озвався нарешті й Дізфайндер. — У кого з нас контузія?
— Ну що, дезертири? — товстунець на цей раз був без портфеля, але з тим самим носовичком й так само безперестанку витирав піт з лисини. Ні дівчат, ні дельфінів на цей звичайно, не було. — Зізнайтесь, зброю продали, а гроші пропили?
Сапер скривився, Калібр залишився незворушним, а Дізфайндер чомусь посміхнувся.
— Це, звісно, жарти. Я розумію, що завдання було не з легких, й вас не звинувачую, — вів далі своє замовник. — Але не зовсім розумію, навіщо ви мене викликали. Ні про які додаткові винагороди не може бути й мови, а друга спроба неможлива протягом щонайменше...
Гість раптом затнувся. У відкритому багажнику автомобіля мирно лежав металевий конус, з півметра завдовжки.
— А це що таке... — голос його зірвався й замість запитання вийшло щось на зразок зойку наляканого зайця.
— Боже ж мій... — він заворожено підійшов ближче й обережно простяг руку. — Невже це...
— Не певен, — недбало кинув Сапер. — Але дуже схоже.
— І ви притягли оце сюди! — голос гостя тремтів, він оглянувся навколо, на дворик мотелю, в якому вони зустрілися, на навколишні будинки, на чисте небо.