— Згода! А може, ще й підкажете, де можна свіже молоко купувати?
— А ось, у сусідки! — зраділо заговорила жіночка. — По дві гривні трилітрова банка... хороше молоко, я сама інколи купую.
З-за рогу виглянув все ще наляканий хлопчик, оцінив обстановку, підбіг до матері й заховався за її спиною.
— А це мій малий! — вперше за весь час усміхнулася жінка.
— Славком звуть. Славко, скажи дядькові "здрастуйте", він у нас мешкатиме...
Першого дня Юр блаженно бив байдики, лише пройшовся понад плавнями, придивляючись до напівзабутого пейзажу, вихилив майже цілу банку молока й увечері, разом з господинею, дивився якусь романтичну нудоту по телевізору.
Прокинувся він досить рано, десь о пів на сьому, вийшов на двір — вчорашнє молоко давало про себе знати й з насолодою випорожнився на купу напівперетрухлого бадилля. Було холодно. Листопад у цих краях відзначався то сонцем, то снігом, от і зараз небо наче вагалося — чи то плюнути холодним дощем, а чи випустити сонце ще на кілька днів.
Юр пересмикнув плечима, вибрав більш-менш рівний майданчик й почав робити розтяжку. Звичний процес заполонив свідомість, кудись зникли думки, полишивши лише пружний хруст кісток, почуття свіжості й сили. Потім настав час розминки й, нарешті, більш серйозного тренування. Професійний найманець відпрацьовував улюблені серії ударів руками, потім ногами, повітря свистіло, стиха стугоніла земля під ногами, тіло так і вбирало силу з повітря, з неба, сонця, хмар, трави і дерев... Юр зупинився й струснув головою. Після таких моментів все інше кілька хвилин здавалося йому чимось несправжнім, іграшковим, навіть пародійним.
— Дядьку Юре, — почулося несміливе запитання з-за напіврозчинених дверей. — А де ви навчилися так битися?
З хати обережно — "якби не кишнули!" — визирнув малий Славко. Юр усміхнувся. Хлопчик теж — ледь помітно і боязко.
— Отак тренувався майже кожен день, ось і навчився. А де у вас умитися можна?
— Отам, біля насоса.
Хлопчина вискочив з хати, і, радий що зміг прислужитись, кинувся до іржавого, похиленого важіля; повис на ньому — залізяка з незадоволеним рипом подалася униз, й з горизонтальної трубки — теж іржавої й перекособоченої — ринув потік рудої рідини.
— Треба спочатку іржу прогнати! — авторитетно заявив малий.
Справді, через десяток качків струмінь став майже прозорим, і Юр з насолодою умився холодною водою, потім облився до пояса й замахав руками, розганяючи кров.
— Дядьку Юре!
Малий тупцяв поруч і не міг на щось наважитись.
— Ну що тобі?
Дізфайндер усміхався якомога привітніше, але все одно здогадувався, що більше схожий на вишкіреного вовка.
— А ви можете й мене навчити? — аж задихнувся від власного нахабства, і якби поруч була мати, неминуче сховався б за її спину. — Ну хоч трішечки!
— Це досить важка справа, — зморщив носа найманець.
— Та й на бі... тобто, навіщо воно тобі?
— А це... — малий теж посерйознішав й дивився спідлоба, — це, щоб дядько Сашко мою маму не бив... коли ви поїдете...
— А чого це ти його дядьком звеш? — Юр здивовано підняв брови. — Хіба він тобі не батько?
— Та ні... — малий закрутив головою. — Це так, дядько. Я й сам не знаю, звідкіля він узявся. Приблудився. Тільки його тут і було, що собака, та й то дурний.
Юр мало не зареготав, але схаменувся й якомога недбаліше спитав:
— А батько ж де?
Малий спохмурнів й розвернувся до хати, потім все-таки передумав й кинув, наче на допиті:
— А він з кумою Оленою живе.
Юр прикусив язика. Сам того не помітивши, він зачепив, мабуть, найболючіше питання.
— Ну добре, — кинув він швидше для того, щоб відволікти малого від небезпечної теми. — Ходи, покажу пару ударів...
Швидко перебравши у пам'яті кілька найпростіших прийомів, він зупинився на класичному йоко-кері.
— Ось дивись. Стоїш у півоберті до ворога. Права нога попереду, ліва позаду. Ступні міцно притиснуті до землі, щоб не хитався. Руки ось так... та ні, праву краще одразу стиснути в кулак, а ліву можна трохи розслабити. Тепер робиш крок лівою... Слідкуй, щоб стати одразу на всю ступню, не на носок!.. Відштовхуєшся... сила повинна йти зі стопи, через коліно, стегна, пояс; праву ногу викидай уперед, супротивникові у ребра... гоп!
Удар кинув малого вперед, він ледь встояв на ногах.
— Ого!
— Бачиш, вона сама б'є, лише треба правильно скерувати ту енергію. Ну, давай, потренуйся, а я...
Слова застигли йому у горлянці, бо з напіввідчинених дверей визирнула господиня.
Закутана у якусь стару куртку, але обличчя свіже, незаплакане, як учора, усміхнене, освітлене несміливим листопадовим сонцем — воно здавалося зовсім іншим й на диво знайомим; Юр наче перенісся на багато років назад, у минуле...
Під його поглядом боязка усмішка згасла й господиня зникла в хаті.
Вийшла трохи згодом, вже більш-менш пристойно, як на сільський звичай, одягнута, побажала доброго ранку квартирантові, гримнула на сина — ану до хати! Чого роздягнений надвір вискочив! — й зникла за сусідчиним парканом. Через кілька хвилин з'явилася, обома руками притримуючи трилітрову білу банку.
— Ось... — вона здалеку подала молоко Дізфайндеру.
Той, комічно-пожадливо ворухнувши пальцями, підхопив банку, підніс до рота й одним ковтком...
Молоко видалося схожим на щось неземне і прекрасне, чисте, мабуть, щойно видоєне, аж гаряче; із запахом свіжих трав й чогось непередавано-природного!
...вихилив майже половину.
— Ого! — захоплено видихнув Славко. Очі господині теж трохи розширилися.
Дізфайндер відірвався від банки, вдихнув повітря й зніяковів.
— Скучив, розумієте. Давно не пив свіжого молока. Та ще такого смачного! І ніякого сніданку не треба.
Жінка знову усміхнулася — все ще боязко й, мабуть, щоб приховати збентеження, зацокотіла:
— Як це "не треба"! Хіба ж так можна! Зачекайте хвилинку, зараз буде сніданок. Ви яйця будете їсти? Яєшню?
— Ще й як! — Юр усміхнувся.
— А як вам — на салі, чи на олії?
— А оце вже не знаю, — Юр усміхнувся ще ширше. — Мені завжди було важко вибрати.
Снідали за широким дерев'яним столом, і Юр вкотре пошкодував, що його теперішній роботодавець не вибрав для цієї місії травень, вересень або хоча б жовтень, щоб і поїсти можна було надворі, під яблунею...
Хліб виявився несподівано свіжим, майже гарячим, і Юр здивовано підняв брови — чи не сама господиня його пекла? Виявилось, що ні, але за кількасот метрів, на місці колишньої колгоспної стайні, кмітливий фермер влаштував приватну пекарню й за пару років повністю видушив конкурентів, утому числі й державний хлібний магазин. Після перемоги й встановлення нової монополії ціни на хліб, звичайно, знову зросли, а якість упала, тільки й добре, що свіжий, але для мешканців вже не було іншої ради, бо державний хлібний кіоск вдало розташували... аж біля автобусної зупинки.
— Ось тільки... — жінка знову знітилася й відвела погляд.
— Що? — не зрозумів гість.
— Ви б не вчили мого малого нічому такому... Щоб як виросте, бува, не вбив когось...
"А що, краще, щоб його самого можна було вбити, наче комаху?" — мало не ляпнув Дізфайндер, але тут-таки отямився.
— То забавки, — заспокійливо махнув він рукою. — Тим ударом вбити дуже важко. Так, з ніг збити, або ребра зламати, та й годі.
Це пояснення, здавалось, трохи заспокоїло жінку, чи може вона просто змирилася з неминучим, й лише стиха зітхнула.
— А чи не можна у когось із сусідів човна позичити? — запитав після сніданку гість. — Хочу сходити у плавні, порибалити трохи.
Виявилось, що човен тут дешевше купити, аніж орендувати. Юр знизав плечима — все одно доведеться після виконання завдання покинути — але акуратно відрахував тридцять гривень, і задоволений дідок повів його у плавні. Човен, якого так вихваляв господар, виявився справжнім коритом — незграбним і кострубатим, ще й протікав. Найманець зітхнув, відштовхнувся веслом й спробував переплисти вузеньку затоку. Посудина на диво стрімко кинулась уперед, а рівень води добіг п'яти сантиметрів й перестав збільшуватися. Дізфайндер покрутив головою, гмукнув над загадками місцевої гідравліки й рушив далі.