Звичайно, ні про яку консервну бляшанку не йшлося.
Не йшлося й пізніше, коли Юр мотнув головою, струсивши зі скла маски намул, і втупився в те, що тримав у руках.
Юр заціпенів. Враховуючи характер вантажу, такий стан був цілком закономірним.
Тримав він не що інше, як стодвадцятиміліметровий артилерійський снаряд. Весь іржавий, оброслий дрібними скойками, він мав замість підривача щось безформне, кострубате й дуже хистке. Здавалось, може вибухнути навіть від погляду — і Юр ледве стримався, щоб не відвернутися.
Схаменувшись, він хапнув повітря й повільно, ногами вперед, занурився.
Прилаштувати снаряд підривачем догори на нерівному дні, та ще й наосліп, виявилось важче, аніж його намацати. Коли залізяка завмерла нерухомо, у Дізфайндера вже гупало в скронях й рвало легені. Хотілося кинути все, рвонути вгору; рвонути так, щоб вилетіти з води по коліна, вистрелити застояне у грудях повітря, зірвати маску та трубку — і вдихати, вдихати, вдихати так, щоб луснули ребра...
Піднімався повільно і обережно, на одних руках, намагаючись навіть не рухати ластами, щоб випадкова хвиля не повалила моторошну знахідку.
Видихнув теж повільно — так, наче його подих міг зворушити воду в копанці, і...
Утім, це була не копанка.
Поглядом, ще каламутним від нестачі повітря, Юр обвів ковбаню і, несподівано, зрозумів, що і кругла форма її, і ледь помітний земляний вал пообіч — то не випадковість.
Заглибина мала вигляд воронки від авіабомби кілограмів на сто-стоп'ятдесят, а може й усі двісті. Кидали її або з великої висоти, або, що ймовірніше, з крутого піке, а значить, швидше за все, з Ju-87 на початку Другої світової.
Дізфайндер покрутив головою. "От і маєш — а кажуть, бомба двічі в одну воронку не потрапляє. Щоправда, це була не бомба, а снаряд — але навряд чи мені б було від того легше..."
Найманець обвів поглядом острівець, на якому опинився, і засміявся. Пам'ять послужливо підкинула картини таких самих ям на шляху, у тутешньому лісі, у тих же плавнях — особливо багато у плавнях — і Юр здивувався, як він раніше їх не помітив.
Або ж просто не мав бажання розбиратись, що воно за заглибини.
"Оце воювали предки, — промайнула думка. — Зелені ми пісюни поруч з ними. Бомбили, мабуть, як по мішенях у тирі, не те, що зараз — літаки більше, аніж по парі, й показуватись бояться. Добре, що тоді "Стінгерів" не було..."
У дитинстві він бачив ветеранів тієї війни, але просто не вірилось, що ті немічні, скручені дідусі із тремтячими руками та пластмасовими щелепами могли наступати, або тримати оборону тут, під бомбами, у болоті, або ж, навпаки, заганяти в приціл й різати кулеметними чергами тих, хто ховався унизу, в очереті...
Думки крутилися самі по собі, а тіло робило своє, й до вечора Юр збільшив радіус пошуку до кілометра. Але загадкова металева маса, виявлена інтегратором учора, ще й досі залишалася поза колом, а це означало, що вагу мала щонайменше в кількасот кілограмів.
— Юре, — сказала йому увечері господиня. — Я так більше не можу. Я не знаю хто ти, звідки, чим займаєшся, але відчуваю, що не зможу більше без тебе. Розкажи бодай щось, розкажи хоча б, чи є в тебе дружина, діти, чи...
Кінець фрази потонув у риданнях, Юр внутрішньо усміхнувся, притис коханку до себе й з півгодини інтимним шепотом переконував її в тому, що нікого в нього немає, ні дружини, ні дітей, ні постійної коханки, й що вона — тобто господиня — йому дуже подобається, але ніяких планів на майбутнє в нього теж нема, бо треба зробити певну роботу, от коли зробить — тоді з'явиться час думати про щось інше, але, звичайно, вона, тобто господиня, дуже й дуже йому подобається...
— Ти, мабуть, образився, коли я тебе порівняла зі своїм... першим... — з суто жіночою логікою раптом урвала сльози коханка. — Але не треба ревнувати до мертвих. Я любила його, але було це давно...
— Розкажи мені про нього, — стиха прошепотів чоловік і погладив її волосся. — Я не ревнуватиму. Просто, здається мені, він був непоганим хлопцем.
— Так... — жінка вдячно сховала обличчя на його грудях. — Він був хорошим. Працював на заводі, тут, неподалік. Робили якісь машини, випробовували їх у плавнях, і щось там трапилось. Точно не знаю. Здається, навіть тіла не знайшли...
Тут вона помилялась. Тіло й не шукали.
Амфібія з натужним ревінням виповзла з води і завмерла на березі, ледь похитуючись. Водій Микола вважав за особливий шик зупинити важезну машину отак, у хисткій рівновазі, коли достатньо просто відпустити гальма, щоб акуратно сповзти назад у воду, або, навпаки, дати трохи газу — й вистрибнути повністю на берег.
На спині металевого чудовиська здіймався брезентовий виступ, а під ним сховався невеликий, але ненабагато легший тягач на базі танка Т-54, а для посилення ефекту на його вантажній платформі прилаштували десятитонний "контрольний вантаж". Складався він із зварених та скручених дротом вагонних осей й здалеку видавався багатоствольною ракетною установкою, але на те купувались хіба що зелені новачки, та й то здалеку.
Вантаж був завеликим навіть для цієї моделі: із збільшеним обсягом понтонів, з потужним двигуном та посиленою палубою. Але у секретній документації вказували зовсім вже фантастичну цифру — 40 тонн; конструктори кривились і лаялись, але слухняно збільшували корпуси й обліпляли датчиками підозрілі балки — може витримає?
Балки не тримали.
Вже дві машини вигнуло дугою. В однієї зім'яло допоміжну балку, вже придушило одного чоловіка розкладеним понтоном, й задавило другого — під час підіймання ґвинта; вже ніхто не горлав під час розгортання аппарелі "вставляй-пальця!", бо знайшовся розумник, який тицьнув у отвір не шестисантиметровий сталевий стержень, а власного відростка...
"Добре, що цей стержень хріном не називається, — сказав з цього приводу хтось із конструкторів. — Бо вставив би. А може, воно й на краще, щоб дурні не розмножувались".
Цього разу, поки що, все йшло добре.
Ще одна машина — так званий "лин", береговий, більш маневровий варіант, та ще й з "тараном" на носі — виповзла збоку, ревнула дизелем, заглохла і над полігоном запанувала мертва, неймовірна тиша — перелякані жаби й птахи поховались, риби повтікали, вітер стих й від тої тиші дзвеніло у вухах.
Тривало те, звісно, недовго — слюсар Микола хряснув дверима-люком й стрибнув на землю.
— Обід!
Їжу привезли моторним човном, і чоловіки жартували з гарненькою буфетницею, яка, подаючи тарілки з густим борщем, усміхалася й, начебто випадково, демонструвала всім бажаючим повненькі ніжки у вирізі спідниці.
Їли повільно, розтягаючи задоволення, потім довго запивали компотом, потім хтось заліг під кущем, а хтось умовив буфетницю пройтись до о-о-он тих дерев, бо звідти чудовий краєвид і ростуть гарні квіти, а старше покоління забивало "козла" й лаялося, що немає міцної дошки, щоб врізати, "як у цеху..."
Потім начальник подивився на годинника, зітхнув, заліз у "лина" і натис на важіль.
Ревнула сирена, закликаючи всіх на місця.
— Юре, а подивись-но, що воно за дроти висять попід танком? — занепокоївся головний. — Чи то не кріплення позривало?
— Кріплення, — Юр заліз на спину амфібії і кивнув. — Скажіть там Миколі, щоб не заводив, я зараз поправлю. До речі, хто бачив обценьки?
— У танку ліворуч, — кинув Микола. — Але потім поклади на місце, бо дядько Василь душу з мене вимотає.
Хлопець зник у нутрі тягача...
...а амфібія здригнулася і важко просіла, схиляючись на корму.
Таке траплялось. Пісок раз по раз розступався під гусеницями. Тільки не завжди на спині теліпався сорокатонний незакріплений вантаж.
Тягач зрушив з місця й лівим боком посунув до аппарелі.
— Кому там робити нічого? — задудніло з розкритого люка. — Ось я зараз...
З глухим тріском луснуло й друге кріплення, танк розвернуло й амфібія стала сторч.
Все, що було на палубі, із лязгом та скреготом рушило униз, зірвало брезент, прилади, датчики й суцільним переплутаним клубком металу булькнуло у воду.