Випробовувані любили цю протоку, бо не боялися поламати ґвинти. Берег її був крутим і за два метри від краю води обривався семиметровим урвищем. Ще трохи далі глибина сягала десяти метрів.
Кілька секунд на спокійній до того поверхні немовби вивергався вулкан, на всі боки летіли бризки й цілі струмені холодної води, потім все стихло й лише у двох місцях все ще лопались на поверхні бульбашки повітря.
Першим отямився тензометрист Володя.
— Гей, а там же...
На ходу зриваючи з себе одяг, він кинувся до води, але аж присів від вереску головного:
— Стій! Назад!
Це наче пробудило всіх інших випробовувачів — вони з'юрмилися на березі, хтось щось командував, а хтось його посилав; всі кричали, метушились та лаялись, наче від того залежало життя хлопця.
Головний стояв блідий, як смерть, і лічив секунди.
Десь на вісімдесятій він підняв голову й зблід ще дужче.
Коли важелезна машина гойднулася під ним, Юрій не те що не злякався, а навіть не розгубився. Занадто вже це скидалося на досить поширений грубий жарт — загнавши когось у тягач, похитати амфібію понтонами, або зненацька завести дизель у когось під вухом. Тому занепокоївся він лише тоді, коли танк зірвався й посунув назад.
Гойднуло добряче. Юрій вдарився головою до якоїсь залізяки й на мить йому аж в очах потемніло. А наступної секунди, незрозуміло звідки, вдарили струмені обпікаючої, як окріп, води.
Обпікала воно, звісно, холодом.
Найпотужніший струмінь бив через командирський люк. Хлопець рипнувся туди, але вода збила його з ніг й знову швиргонула на дно. Люк водія залишався напіввідчиненим, і Юрій спробував кинутися до нього, але тільки доторкнувся до підпорки, як водяний струмінь швиргонув залізяку назустріч, та ще так, що хлопець ледь встиг прибрати пальці.
Машину знову струсонуло й нахилило.
"На корму, градусів сорок", — машинально віздначив Юрій. Вода вже сягала грудей, він судомно хапнув повітря й притиснувся, аж влип, до стіни до моторного відділення. Рівень піднявся до підборіддя. Стало темно. Струмінь вже не вривався бурхливим потоком, а здавався лише течією — сильною і назустріч.
Юрій вичекав ще з півхвилини, хапнув залишки повітря під самою стелею й знову — цього разу вже цілком наосліп — кинувся до люка. Течія майже не заважала, навпаки — орієнтуючись на неї, Юрій намацав шахту люка й ковзнув угору.
Йому пощастило — люк не зачинився.
Згори світилося. У напівтемряві Юрій розгледів навколо темну масу зірваного брезенту й машинально відзначив, що виповзати треба обережно, щоб не заплутатись. У вухах гуло й дзвеніло. "Метрів дванадцять... — наоко визначив він, потім знову поглянув вгору й виправився. — "Ні, навряд чи. Дев'ять, максимум десять".
Нога за щось зачепилась, хлопець повільно — щоб не заплутатись ще у чомусь — вивільнив її і озирнувся.
"Ну от і все, нічого страшного".
Темна, рухлива, закутана у брезент, маса посунула йому назустріч, із страшною силою вдарила в груди, кинула на пісок і притисла — та ні, просто вдавила його у податливий пісок!
"Вантаж клятий... — наче струмом вдарило у скроні. — П'ять тонн сталі..."
Перед очима щось зблиснуло... Час завмер...
Наступного ранку рибінспектор з'явився одразу, наче на нього й чекав.
— Добрий день, чоловіче! — доброзичливо кинув він з борту. — Слухай, не роби з мене дурня, розкажи, кого саме ти ловиш.
— Я не ловлю, — так само приязно усміхнувся Дізфайндер. — Я шукаю.
— Он як?
Інспектор пришвартувався, вистрибнув на берег й закурив смердючу цигарку.
— А що ж саме?
— Літак, — зімпровізував найманець. — Кажуть, десь тут, під час війни, упав Іл-2.
— А.... — рибінспектор одразу втратив інтерес. — Так це не тут... Це аж під греблею, кілометрів на двадцять вище. Та й навряд чи від нього щось залишилось.
— Коробка могла залишитись, — здвигнув плечима Дізфайндер. — Крила. Двигун. Гвинт. А більше, власне й не треба. Я ж не якийсь "чорний слідопит", я офіційно працюю, від аерокосмічного музею.
— А... — зовсім розчарувався гість. — То ти б мені пляшку притягнув, чи що. Все-таки на моїй території лазиш.
— Та я першого дня й ніс! — Юр усміхнувся. — Але нагода не трапилась. Завтра притягну, добре?
— Домовились, — інспектор теж усміхнувся, стрибнув назад у човна й взявся за стартер. — Дивись, у сітку якусь не влізь, тут їх безліч...
Останні слова потонули у буркотінні мотора, Юр ще раз кивнув, угукнув, зовсім як місцевий, і повернувся до своїх справ.
Цього дня він таки перетнув велику аномалію, але дізнався про це лише увечері, після опрацювання "здобичі" інтегратором. Залізяка мала вигляд великого куба — приблизно метр на два і на півтора — та якусь ребристу поверхню. На тій гофрі інтегратор, мабуть, спіткнувся, але чим би воно не було, але капсулу не нагадувало зовсім, тож Юр махнув рукою й почав роздивлятися інший район.
Там лежало одразу три залізяки. Одна складалась з двох або й чотирьох стержнів, химерно між собою поєднаних — щось на зразок хреста, але без верхівки. Юр задумався хвилин на десять, потім ляснув себе по чолі й мало вголос не викрикнув:
— Якір!
І справді, нічим іншим ті стержні бути не могли, а втопити "кішку" в будь-кого було достатньо шансів.
Інша аномалія мала вигляд металевої пластини, з одного боку овальної, з іншого — з тонким трубчатим виступом. Після уважнішого обстеження Юр дійшов висновку, найімовірніше, що це лопата.
А от третя позначка змусила його серце битися швидше. Здалеку воно було схоже на бомбу, але з часів Першої світової війни ніхто таких малих бомбочок не використовував. Крім того, магнітні лінії сходились не так круто, як характерно для заліза або сталі, а значно пологіше, натякаючи на великий вміст парамагнітних матеріалів.
"Сплав? — заметушилися думки найманця. — Чи залишки високотемпературної ізоляції? Чи це взагалі щось не те?"
Кінець завдання й купа грошей замаячіли на обрії. Того вечора Юр любив жінку так, що після всього у неї не залишилось сил піти до своєї кімнати, тож залишилась у нього, а тому вранці обом захотілося ще, й свіже молоко ганебно прогавили; і, найімовірніше, сусідка не мала жодних сумнівів щодо причин. А, отже, вже за кілька годин про це говоритиме усе село.
Глибиномір показував шість метрів — нормальну робочу глибину, де акваланг ще не потрібен, а от землесос не завадив би, бо інтегратор показав у півтори рази більше. Копати яму в півтори метри завглибшки ластами... та ще й на такій течії... Це вже занадто!
Юр повернувся у село, підібрав біля покинутої ферми іржавого металевого листа, скрутив з нього щось на зразок рупора і пірнув знову. Прилаштувати саморобний пристрій виявилось чи не складніше, аніж зробити. Течія вивертала його з рук, тягнула плавця за собою. Юр розлютився, віднайшов на дні великий камінь і прикрутив дротом до імпровізованого земснаряду — запрацювало.
"Рупор" перехоплював течію й скеровував струмінь води на пісок. Найманець зверху оглянув створену щойно конструкцію — одразу за скрученим листом, майже до самої поверхні піднімався каламутний струмінь.
"Мало хто бачив згори смерч, торнадо... та ще й штучний..." — подумав він із задоволенням, відплив трохи вище за течією, за півгодини впіймав з десяток раків й, про всяк випадок, заховав мішок зі здобиччю під берегом, на метровій глибині, та ще й прикрив очеретом.
Хто зна, чи можна тут раків ловити?
Земснаряд вибрав півметрову канаву, Юр переставив його на дно, але далі справа пішла повільніше — почався тугий, добре влежаний ґрунт. Найманець вилаявся й взявся розгортати його палицею — це допомогло, натомість гідрокостюм геть забруднився грязюкою, на зубах рипів пісок, а маска відчутно терла лоба — завдяки тому ж піску. За півгодини така робота йому достатньо набридла, ще за годину найманець вже нерозбірливо лаявся під водою — лайка бульбашками здіймалася до поверхні, репалася і розчинялася у небі.