Як тільки верхня половина корпусу вийшла з води, ревнула могутня танкова сирена. Хтось засміявся, хтось зітхнув полегшено — "хух... не посадять... з посади не знімуть...", хтось кивнув Юрові — мовляв, ти все одно мокрий, залізь та вимкни.
— Та я до нього тепер й близько не підійду! — сплюнув той, стискаючи кулаки. — А де, до речі, Микола? Маю до його морди нагальну справу...
Микола заліз в амфібію і замкнувся зсередини.
— Контрольний вантаж відірвався, — похитав головою Володя. — Поруч лежить. Як, шефе, піднімемо і його?
— Та ну його до біса, — головний все ще тримався за серце. — Нам у цеху за півгодини десять таких зварять. Поїхали звідси! Бачити більше цього місця не хочу!
Як не дивно, стрімка течія не замулила купу заліза й не вирила під ним ями. Юр обережно зробив коло навкруг — залізо мало вигляд абсолютно мертвої, нерухомої маси... але все ж він не зміг примусити себе наблизитись.
Лише в одному місці, якраз попід іржавою привареною смугою, у піску темнів виямок — завбільшки з тулуб людини.
Дізфайндер здригнувся й махнув ластами так, що вилетів би з води по коліна, якби не вантажі й капсула.
Гідрокостюм запакував у чорний поліетиленовий пакет. Поклав туди ж пару каменюк й втопив у Дніпрі, під крутим берегом, просто під могутньою вербою, яка наче схилилась над річкою, щоб напитись.
При потребі можна буде відшукати, хоча йому цього зовсім не хотілося.
Він вийшов на автобусну зупинку і за півгодини був на залізничному вокзалі, за день — у Львові. Ще за добу — у Німеччині.
Клієнт розрахувався чесно і вчасно — точно за угодою.
10.11.99— 18.11.99 Р.Радутний
Ти мій !
Ніч була темна і довга, й двоє в ліжку виснажили одне одного майже до краю, пробуючи все потроху і все одночасно. Вони були то ніжними, як ранковий туман, то перевтілювались на диких звірів і рвали одне одного кігтями й зубами, перетворюючи муку в насолоду й біль у кохання. Наче востаннє.
Власне кажучи, так воно й було.
— Ти мій! — шепотіла дівчина, не роплющуючи очей. — Ти мій... я нікому тебе не віддам!.. Те, що сталося — то пусте, то дурниці, ми їх переживемо...
— Так, моя кохана, — так само гарячково відповідав чоловік. — Так, моя лагідна... Нікому... І звичайно, переживемо...
Потім настав ранок.
Минуло багато, багато, багато років.
Напружена тиша висіла над бойовищем. Обидві сторони напружено вдивлялись у перехрестя оптики, ворушили ріжками мікрофонів, востаннє звірялися з картами та супутниковими знімками. Один з ворогів збирався наступати, інший — оборонятись, але все було так перекручено в цій війні, що ситуація могла змінитись будь-якої миті, й захисники з переможним ревом могли вихопитись з добре укріплених шанців, а агресори — навпаки, нашвидку заритися в землю й зустріти гостей свинцевим шквалом.
Це була дивна війна.
Напружена тиша зависла над бойовищем, й жодна з сторін не хотіла б порушити її гуркотом пострілу — але... війна є війна. Джонні Вибий Око, що ще вчора увечері нахвалявся довести особистий рахунок до двох сотень, намарно роздивлявся близький обрій у свій приціл, потім плюнув, попід кущами переповз до загального окопу й мало не впав на голову Юра Дізфайндера.
— Чи ти, хлопче, бува не здурів? — ліниво пробурчав той. — А якби я вистрелив?
— То я не отримав би гонорару, — зітхнув снайпер. — А тебе б довіку мучила совість.
Останнє було настільки цікавою новиною, що Юр вирячив очі, а з-за бетонної брили, що загороджувала вхід до підвалу, що правив за укриття, висунулась зацікавлена пика.
— Щезни, — не обертаючись, рикнув Вибий Око.
Пика зникла, але за плитою тривало ворушіння. Дізфайндер теж зітхнув, зняв з ременя невелику ребристу кульку й недбало пожбурив її в бліндаж.
Щось зойкнуло. Через секунду з-за плити вихором вихопився невисокий товстенький чоловічок, наосліп кинувся вздовж шанця, за кілька кроків упав й щільніше насунув на голову каску.
Ще за секунду плита здригнулась — одразу четверо здорованів намагалися вибратись на поверхню. Троє з них були у повному комплекті одягу й тримали в руках автомати, один — напівголий, з намиленим обличчям — чомусь не випускав з рук безпечну бритву, але всі одностайно сопіли й упівголоса лаялись.
Таким чином вони згаяли зо дві секунди, потім напівголий вихопився вперед, за ним вискочили й ще двоє, а потім — секунді на п'ятій — й останній вояк.
— Ти вбитий, — прокоментував Вибий Око. — В Іноземному Легіоні отримав би додаткові чотири години тренування.
— А в Радянській Армії — два наряди поза чергою, — так само спокійно додав Дізфайндер.
Товстун, що зреагував першим, здивовано підвів голову.
Вибуху не було.
— Ах ви ж... — першим здогадався напівголий, люто позирнув на Вибий Ока та Дізфайндера, потім плюнув, й на ходу зтираючи з обличчя мило, посунув назад. За ним обережно почали підніматись й інші.
— Гранату віддайте! — кинув їм услід Юр.
Граната вилетіла з підвалу й впала просто снайперові під ноги. З ручки її курив легенький димок. Джонні здивовано підняв брови й підбив її ногою — прямо до черева Дізфайндера. Той так само недбало підхопив гранату й жбурнув через бруствер.
Далеко залетіти вона, звичайно не встигла — гримнув вибух, осколки вибрили траву поруч з бліндажем, й щось відчутно дзенькнуло по касці Вибий Ока. З протилежного боку щось закричало, заматюкалось й навмання почало поливати позиції з РПК.
— Ось тобі й мішень, — кинув Дізфайндер — та Джонні вже й сам прикипів до гвинтівки. Ще за мить глухо бахнув постріл й кулемет замовк.
— Сто дев'яносто вісім, — задоволено пробурчав Вибий-Око. — З мене пиво.
Юр тільки посміхнувся. Вибий Око був уже винен йому з десяток ящиків, й стільки ж — або майже стільки ж винен був він сам. Війна є війна.
З боку супротивника почулось глухе бахкання й пронизливе виття.
— Ти б заліг, — порадив Дізфайндер. — Все-таки сто двадцять міліметрів.
Сам він, як і раніше, недбало розвалився, опираючись на бруствер.
Міна упала майже поруч, хмара пилюки піднялась над окопом, й повільно опустилась на відкритий вхід до підвалу. Звідти закашляли, потім знову почулась лайка — спочатку безадресна, потім більш конкретна.
— Хлопці, та дайте ж доголитись, — мало не плачучи, вийшов з-за плити Француз. Половина обличчя його сяяла білизною, а от другій половині довелось гірше — курява вкрила її досить товстим шаром.
Джонні посміхнувся.
— У морзі поголять, — теж посміхнувся Дізфайндер.
— Тьху!
З пагорба, що його посідав супротивник, знову почулась черга. Кулі хльоснули по бетону, зрикошетили, одна провила поруч з вухом Дізфайндера, інша вибила бритву з руки Француза.
— Тьху!!!
— Відно, нє судьба, — співчутливо й з підкресленим акцентом протягнув Дізфайндер.
— Іди на...! — долинуло з бліндажа.
Джонні заіржав, як кінь, потім знову припав до гвинтівки й бахнув.
— Попав? — з надією запитав Кемел, відтираючи сухою травою рештки мила.
— Навряд чи... — ще якусь мить Вибий Око вдивлявся в приціл, потім з жалем відірвався від окуляру й теж сплюнув. — А ви взагалі наступати збираєтесь, чи ну його?..
— Та вже доведеться.
На лівій щоці Француза чітко вирізнялась виголена смуга, а права аж сяяла. Дізфайндер пирхнув.
— Ти чого?
— Та я подумав, що дивлячись на Франца, їхні шпигуни подумають, що ми почали використовувати нову бойову косметику.
— Та іди ти...
Знову бахнув міномет, в небі завило, залящало й ще один стовп пилюки знявся вгору — але набагато далі.
— Не вміють воювати, сучі діти, — зітхнув Дізфайндер. — Було б коригувальника на вершечок пагорба й серію з чотирьох пострілів.
— Так я ж саме коригувальника й зняв! — засміявся Вибий Око.