— А чого ж він почав з РПК бити? — здивувався Юр.
— Бо дурний.
— А.
З бліндажа вийшли ще двоє, потім, вже щось жуючи, вискочив Товстун Білл й нарешті неквапом вийшов Сержант Коммі. Аж не вірилось, що кілька хвилин тому цей поважний пан у начищених до блиску чоботях товкся у тісному виході, рятуючись від гранати з невисмикнутим кільцем.
— Ну що, — позіхнув він. — Повоюємо?
— А давай, — недбало погодився Отто Ауг. — Щоправда, до початку ще хвилин двадцять.
— Ну почекаємо, — Товстун сів просто на землю й витяг з-за пазухи засмальцьовану колоду карт. — Ставлю вуха.
Вуха сушились на чотирьох окремих низках трохи поодаль від бункера. Одна пара коштувала десять доларів й низка Вибий Ока була найменшою.
Втім, йому при розрахунках вірили на слово — собі дорожче.
— Щось не хочеться, — поморщився Отто. — Все одно...
Що було «все одно» — вияснити не пощастило, бо поруч лупнув ще один вибух.
— Краще б поголитись Французові дали, — Айвен Кемел теж сплюнув й рушив до бліндажа по автомат, та перед входом затримався. — Без мене не починайте!
— Ні в якому разі, — запевнив його Сержант Коммі.
Айвен підозріло подивився на нього, зник й за хвилину повернувся — вже з М-16А2.
— Що ти все з пукавкою ходиш, — Кемел презирливо поглянув на тоненьке дуло.
— Заткни пельку! — одночасно загорлали майже всі, та ще так, що з пагорба знову вдарив кулемет. Дискусія про переваги тієї чи цієї зброї вже всім набридла.
Вибий Око знову припав був до гвинтівки, потім розчаровано відклав її вбік, спустився в бліндаж й повернувся теж з М-16. Товстун зітхнув, сховав карти й відійшов трохи вбік — до маскувальної сітки.
— Допомогти? — Кемел взявся за другий край сітки.
Разом вони розчохлили те, що на перший погляд здавалось безладним нагромадженням металобрухту. Вправними рухами Біллі розвернув ствола вгору, закріпив плиту, розчохлив приціл й через хвилину стодвадцятиміліметровий міномет націлився у небо.
— Позицію знаєш? — запитав Вибий-Око.
— Чию?
— Та чию ж ще? — засміявся Джо.
— Краще покажи.
В Товстуна було погано з очима. Це знали всі, але останній, що спробував посміятись з цього, вже з півроку спочивав на дні брудного болота.
Вибий Око обережно підняв над бруствером ріжки стереотруби, покрутив ручки й за мить, не відриваючи погляду, поманив Товстуна рукою.
— Осьдечки.
— Скільки? — Біллі припав до прицілу.
— Дев'яносто два... дистанція три-триста.
— Готовий.
Товстун ще раз обвів поглядом позицію, про всяк випадок відкрив ще один ящик з мінами й знову припав до прицілу.
Під пахвою в Сержанта Коммі запищало.
— Ну алло, — сказав він, витримавши дипломатичну паузу.
— Ви готові? — сказала трубка голосом чималого начальника — майора або й підполковника.
— Готові.
— Сигнал до початку пам'ятаєте?
— Пам'ятаємо.
— Ну тоді — з Богом.
— До біса...
Сержант заховав телефон — й майже одночасно в небо з пронизливим виттям зринула червона ракета.
Почалось.
Товстун, здавалось, перетворився на вихор — так вправно залопотіли його руки. Міномет вив, не переставаючи — як турбореактивний двигун, а на схилі далекого пагорба один за одним зринали у небо темні хмари ядучого диму.
— Готово! — зненацька загорлав Вибий Око. — Позиція... вісімдесят один... дистанція...
Товстун поклав — мало не кинув — міну й гарячково завертів корбу.
— ...дві-вісімсот... з половиною!.
Міномет знову заревів. Ще одна серія вибухів переорала схил, потім щось голосно тріснуло — й ціла половина пагорба зникла.
— Готово! — у захваті закричав Француз. Він трохи підвів голову — й одразу без жодного звуку впав навзнак. Проміж очей чорніла невелика темна дірочка, голену половину обличчя залила кров, а потилиця перетворилась на сірувато-червону потовчену кашу.
— Вибий Око ! — викрикнув Сержант Коммі. — Приблизно сімдесят!
Джонні закрутив ручки стереотруби, Товстун так само вправно кинувся до корб, Кемел, скориставшись паузою, підтяг ще один ящик з мінами.
— Позиція... сімдесят два... ах!.. — щось гупнуло просто у бруствер перед стереотрубою Вибий Ока, він зойкнув, впав на спину й вчепився руками в обличчя.
— Очі... мої очі...
З-під кулаків текла кров.
— Юре, на бруствер! — загорлав Коммі. — Отто, подивись, що в нього з очима!
Дізфайндер вихопився на бруствер, скочив два кроки вперед, потім відкотився вбік й дав кілька коротких черг у бік супротивника.
Пагорб ожив. Тут і там на ньому залискотіли вогники автоматів, за секунду обізвалось щось великокаліберне — очевидно, ДШК на станку, просто перед носом Дізфайндера знялась хмарка куряви, але за мить Юр вже схопився на ноги й перебіг на інше місце.
— Позиція сімдесят два дистанція дві-сто! — рикнув Коммі.
Товстун зреагував миттю — й ще одне місце на пагорбі вкрилось вибухами. Попав він, чи просто налякав ворожого кулеметника — але той більше не стріляв.
Дізфайндер тим часом перекотився ще раз — на цей раз до запасного окопу, упав в нього й здалеку показав великого пальця — все о'кей.
Під пахвою Сержанта знов запищало.
— Алло! — на цей раз було не до дипломатичних пауз.
— Як у вас? — захрипіло в телефоні.
— Нормально! — рикнув Коммі. — Що треба?
— Зі східного боку великий дзот. Я знаю, що без коригувальника попасти важко, але...
— А де до біса Іохансон зі своєю командою? — розлючено загарчав Сержант. — Чого це я повинен...
Трубка щось буркнула, Коммі замовк, сплюнув й вирік:
— Він завжди був недоумком. Гаразд.
Епітафія була коротка, й не зовсім правильна. Товстун скривився й знову закрутив корбу. Якщо раніше дуло міномету ходило ледь-ледь, то тепер воно розверталось мало не на дев'яносто градусів.
— Позиція... — Сержант замислився. — Двадцять, дистанція... ну, скажімо чотири-п'ятсот... Серія чотири.
— Спробуємо, — буркнув він у відповідь на запитальний погляд Отто. — До речі, що з Вибий Оком?
Джонні вже затих й лише стогнав.
— Погано з Вибий Оком, — буркнув Ауг. — Навряд чи бачитиме.
— Чорт.
Отак Джонні Вибий Око удостоївся ще коротшої епітафії, ніж Нахаба Іохансон.
Міномет рикнув чотири рази, за пагорбом теж щось глухо забахкало, й метрів за чотириста від позиції повиростали дими.
— Отак, певно й ми попали! — Коммі вилаявся. — Серія чотири на два ліворуч, потім чотири на два праворуч!
Товстун знову заходився біля міномету, Кемел ледь встигав підносити міни й відкидати порожні ящики.
— Коммі!
Сержант підвів голову — Дізфайндер розпачливо вимахував автоматом — перевів погляд праворуч й вилаявся. З залишків невеличкого парку, де, здавалось би й зайця заховати ніде було, вибігло вже чоловік з півсотні й щодуху рвонули до позиції. Бійці з них були ніякі — всі нормальні люди бігли б перебіжками, по черзі, прикриваючи один одного, але все ж півсотні є півсотні.
— Праворуч сто! — загорлав Сержант Коммі. — Позиція сто двадцять дистанція триста!
Міномет знову заревів. Серія чорних вибухів змела лівий фланг шеренги нападників, Коммі зареготав — та в цей час за пагорбом знову забахкало й за мить перша міна вибухнула поряд з позицією. Всіх кинуло на землю. Сержантові запорошило очі, й поки він лаявся, Отто й Дізфайндер піднялись й припали до автоматів. Обидва стріляли куцими, влучними чергами, і, якби їх підтримував міномет, все б минулося легко й практично безболісно.
Та міномет мовчав.
Нарешті він вдарив знову — міна прохурчала зовсім низько — Дізфайндер аж пригнувся — й вибухнула десь за парком.
— Товстун, ти що здурів! — розпачливо загорлав Отто, й лише потім оглянувся. Міномет стояв якось не так. Очевидно, осколок вдарив у стойку й чи то зігнув, а чи й зовсім перебив її — й ствол дивився чортзна куди. Кемел й Товстун гарячково підкопували опорну плиту.