— Погані справи, Юре! — вигукнув Отто на запитальний погляд товариша. — Стріляймо далі.
Знову захурчали ворожі міни — на цей раз всі вже були напоготові, й вчасно пригнувся. Осколок дзенькнув по касці Сержанта, той сторопіло випростався — й тут-таки спіймав кулю, охнув і впав.
Напасники порозумнішали — залягли й лише пострілювали, залишивши здобич мінометникам.
— Юре, ось подивись! — зненацька вигукнув Отто. — Он там, на лівому фланзі! Ота погань з телефоном!
Справді, на лівому фланзі серед простих автоматників промайнула постать з якоюсь легкою зброєю, та з ящиком на спині натомість.
— Думаєш коригувальник? — Дізфайндер старанно прицілився, вистрілив. Ворожа куля збила порох поруч із його скронею. Знову загримів ДШК.
— Влучив? — з надією спитав Отто.
— А біс його зна... Зараз будемо знати.
Наступна серія лягла досить далеко за бруствером.
— Мабуть, влучив, — задоволено пробурчав стрілець.
Нападники знову заворушились й таким же безладним натовпом кинулась уперед. Автомати Отто й Дізфайндера запрацювали знову, й знову бахнув міномет. Міна пішла мало не вертикально, Кемел голосно вилаявся, задер голову — й раптом м'яко звалився просто на порожній ящик. По спині його швидко розпливалась кривава пляма.
— Погані справи, хлопці! — Товстун кинувся до бруствера. — З міномета...
Поруч гримнув вибух — своя ж міна впала метрів за сорок, завили осколки.
— ...користі вже не буде. Дайте автомат.
— Он, біля Сержанта.
Біллі схопив Коммівський АКМ, та скористатися ним не встиг — черга перетнула йому обличчя, голова луснула й каска, наповнена уламками черепа й збитим на драглі мозком, упала поруч.
Наступної миті куля розірвала шию Отто, він захрипів й впустив голову на автомат. Пальці в останньому зусиллі стиснули спусковий гачок, довжелезна — на весь магазин — черга пішла в небо й зчудовані нападники залягли.
Дізфайндер охнув, оглянувся, схопив за комір Джонні, кинув йому на груди автомат Француза й потяг до входу в підвал.
— Клятий мотлох, — гарчав він через секунду. — Ні щоб було відтягти трохи вбік...
Мотлох — покручене залізяччя, уламки дерева, бетону, якесь ганчір'я — вперто потрапляв саме під ноги. Очевидно, на самому початку війни, ще до того, як над містом пройшли бомбардувальники, тут ховалися місцеві жителі й перетворили підвал спочатку у сховище, а потім у справжній свинюшник.
Оселя ця мала трохи дивне планування — майже одразу за входом коридор повертав ліворуч, потім праворуч й лише після цього починався власне підвал — з клітинками комірчин, оберемками труб та кабелів і вентиляційною шахтою. Власне, таке хитре його розташування й стало одною з причин розміщення позиції саме тут. "Кожна нора повинна мати щонайменше два виходи", — сміявся тоді Коммі... аж бач, згодилося. Хоча й не йому.
Нападники, тим часом, ще трохи пополивали кулями облишену вже позицію, спостерегли, що ніхто їм не відповідає й знахабніли. Вже повертаючи праворуч, Юр чув їхні голоси, якісь нерозбірливі команди, лайку. Потім під бетонним склепінням прогриміла черга, друга... Дізфайндер прикипів до стіни — але далі пострілів у прохід справа поки що не пішла.
Два повороти надійно захищали його від гранат, однак пастка від того кращою не ставала.
Нападники порадились ще — їхні голоси, трохи спотворені підвальною луною, долинали голосно, але нерозбірливо, потім таки кинули гранату — гримнув вибух, зі стелі посипались крихти, а знадвору почувся розпачливий крик й цілий потік лайки — очевидно, когось зачепило осколком. Юр зловтішно посміхнувся.
Потім запала тиша.
Дізфайндер насторожився. Що б воно не готували вороги — навряд чи це було б приємним сюрпризом. Він посидів ще трохи, потім знову вхопив Джонні Вибий Око за комір й потяг далі, сподіваючись дістатися вентиляційної шахти.
Але не дістався.
Гримнув вибух — значно потужніший за гранатний. Ціла брила бетону накрила обох втікачів і Юр втратив свідомість.
Він не знав, скільки часу пролежав без пам'яті. Розплющивши очі — побачив лише темряву. Намацавши годинника — порізав пальця до розбитого скла. Нашорошивши вуха — почув лише хрипке дихання — власне й Вибий Ока.
Навпомацки Юр намацав його кишеню. На щастя, запальничка вціліла... а втім, не так вже й на щастя, — подумав він, похмуро оглядаючи замкнену бетонну порожнину, в якій опинився. Виходу не було. Не було й входу. І що найпаскудніше, не було навіть малесенької шпарини, й не коливався тремтливий вогник запальнички. Означало це не що інше, як близьку загибель від нестачі повітря.
Юр поспіхом загасив вогника — конкурента в плані кисню; навпомацки знайшов кілька примітних брил й спробував розхитати. Звичайно, вони сиділи мертво. Він підняв автомат й обережно постукав у стелю — відлуння глухе й майже напевне означало, поверх бетону насипалось ще багато цегли, каміння або просто землі, що в даному випадку означало одне й теж.
Зітхнувши, Юр клацнув запальничкою ще раз й уважно оглянув завал, шукаючи щось металеве. В ідеалі це могла б бути труба, яка виходила на поверхню, й по якій можна було б стукати... на жаль, єдина металева дротина, яку він знайшов, від ідеалу була дуже далеко.
— Оце влип, — пробурмотів Дізфайндер й безсило відкинувся на каміння.
Настала тиша.
Джонні дихав уривчасто й до свідомості не приходив.
Десь за півгодини Дізфайндер ворухнувся, впевнено простяг руку по аптечку й так само впевнено, хоч і наосліп, витяг з неї ампулку з нашатирем. Розламав. Сунув під ніс Вибий Окові. Той застогнав, ворухнувся й щось прохрипів — Дізфайндер поспіхом прибрав ампулку подалі.
— Де... я... — більш осмислено прохрипів Джонні.
— В підвалі біля нашої колишньої позиції, — неголосно відповів Юр.
— А ти... хто...
— Дізфайндер.
— А... інші...
— Загинули.
— Клятий... майор... недоумок...
— Та ще й який, — посміхнувся Юр. — Втім, Нахаба Йогансон не кращий.
— Сподіваюсь... його... теж... — з голосу Джонні було ясно, що він теж посміхається.
— А чому... тут... темно...
Посмішка повільно сповзла з обличчя Дізфайндера.
— А тому, що нас завалило, — безбарвним голосом відповів він.
— Запальничка... в мене... в кишені...
— Уже, — так само безбарвно відповів Юр. — Але до того ж в тебе...
Він затнувся.
— Ну... що...
— У тебе вибито очі, — сказав Дізфайндер.
Запала тиша.
— Зовсім? — по тривалій паузі перепитав Вибий-Око.
— Не знаю, — одразу відгукнувся Юр. — Але хай то тебе не турбує. Бо я не бачу виходу з цієї пастки.
Він помовчав.
— Власне кажучи, — додав він трохи згодом. — Я для того тебе й розбудив. Може, щось придумаєш?
Знову стало тихо.
— Пошукай... протяг...
— Уже.
Тиша.
— Пошукай... метал...
— Шукав.
Тиша.
— Граната...
— Замалий об'єм. Нас же й виверне навиворіт вибуховою хвилею.
— Тобі видніше, — Джонні Вибий Око чомусь гранат не любив й розбирався в них слабкувато.
— Тоді?...
— Тоді грець.
— Тоді пробач, що я тебе розбудив.
Знову запала мовчанка.
Пройшло ще півгодини.
— Що, — зненацька почув Дізфайндер. — Нудно?
— Нудно, — не погодитись було б дивно.
— То побалакаймо... — Погодився він так само байдуже:
— А про що?
Запала пауза.
— А про жінок, — зненацька досить бадьоро відгукнувся поранений.
— Про жінок, — погодився Дізфайндер.
Знову стало тихо.
— Ну... — вимогливо почулось з того кутка, де лежав Вибий Око.
— Що — ну? — не зрозумів Юр.
— Ну, той... про дівок.
— А... — Дізфайндер знизав плечима. — Починай тоді ти.
— Я?.. Ну добре... — Вибий Око захихотів. — Пам'ятаєш, минулого тижня ми влаштували шведський стіл?