Звичайно, таке Дізфайндер запам'ятав. Дівчині було років сімнадцять, жити їй дуже хотілось, вона вже не була дівчиною, але навчитись ще нічому не встигла й після того, як вибагливий Француз провів з нею ніч, він лише розчаровано плюнув й кивнув іншим найманцям — забирайте, мовляв.
Дівча спочатку верещало, як шалене, особливо, коли її прив'язували до великого обіднього столу, потім стихло й лише зойкало, коли попадався хтось з особливо великим, потім вже й не зойкало, а потім Мохаммед Стінгер її перевернув й почалось друге коло...
Дізфайндер посміхнувся.
Потім, кажуть, приперся Джон Напалм й розважився із здобиччю на свій екзотичний манер — Дізфайндера пересмикнуло, хоч він того вже й не бачив. Чорт, якби Напалм був з ними, то з п'ятдесяти метрів він зі своєю цяцькою змів би напасників безпосередньо в пекло, без пересадки...
Очевидно, Вибий Око думав так само й тема якось сама по собі вичерпалась.
— А чому тебе називають Дізфайндер? — раптом поцікавився Джонні.
— Тю, — здивувався Юр. — А чому тебе — Вибий Оком, а Джона, скажімо, — Напалмом?
— Бо я і є Вибий Око, — цілком логічно відповів Джонні.
— Приціл на моїй гвинтівці так налаштовано. Було. А Джон — вогнеметник.
— Справді, — Юр знову посміхнувся. — А Дізфайндер — це... ну, щось, на зразок... ну, начебто той, хто не знайшов.
— Цікаве прізвисько, — заохочувально кинув поранений.
— Справді, цікаве, — знову посміхнувся Юр. — Напочатку було Дезфайндер — тобто той, що знайшов смерть. Шукач Смерті. Але відшукати її ніяк не вдавалось й хтось переінакшив на Дізфайндера.
— Цікаве прізвисько, — повторив Вибий Око. — А чи виправдане?
Шукач Смерті поморщився.
— А біс його зна... Колись було саме так... а зараз — не знаю. Та бач, здається ми з нею знайшли одне одного.
— З ким це — з нею?
— Ну з ким ж іще... — Юр пирхнув. — З леді в білому.
Джонні здригнувся — це було знати з легкого шереху.
— А раніше чому ти її шукав?
Взагалі-то, серед найманців така цікавість вважалась поганим тоном. Ну живе собі чоловік — то й добре, а що він там творив раніше — то його справа. Але тут, за часницю до смерті... мабуть, зберігати традиції не було сенсу.
— Через нещасне кохання, — іронічно буркнув Дізфайндер.
— А серйозно?
— Та я серйозно...
Запала тиша — втім, дуже ненадовго. Її розігнав дивний звук — суміш кахикання й шарудіння — Джонні сміявся.
— Ти чого? — спохмурнів Шукач.
— Через тебе... дурню... — не міг зупинитися Вибий Око.
— Юр Дізфайндер, Юр Розпусник, Юр Червонорукий — хотів застрелитись через нещасне кохання... Розповісти кому... так здохнуть же від сміху...
Дізфайндер напружився — потім згадав, що розповісти ніхто нікому й нічого не зможе — й собі посміхнувся.
— А вона ж що?
— Нічого... Вийшла заміж й виховує дитину.
— То що ж у вас сталося?
— Дурниці, — відвертість найманця явно мала межі. — Кінець кінцем просто розійшлись.
— А чому... — а от цікавість Джонні явно кордонів не мала. — А чому ж не застрелився?
Юр знову пирхнув.
— Бо не зміг.
— Злякався?
Шукач скривився, потім вилаявся й пробурчав:
— Не зміг.
— А що там могти... — все хихотів Вибий Око. — Береш цяцьку й натискаєш...
— Та невже? — Юр завівся. — Ну дивись... тобто...
Він згадав порожні зіниці Вибий Ока.
— Пробач.
— Та добре. То що ти хотів показати? Може, хоч розкажеш?
— Та ні.
— Чому ж?
— Не повіриш. Втім... я здається, знайшов спосіб показати.
Він дістав з кобури величенький «люгер», сунув його до рук Вибий Ока.
— Перевір, чи заряджений.
Почулось сухе коротке клацання.
— Заряджений.
— Тоді пильнуй.
Юр взяв пістолет, й не відпускаючи руки Джонні, підніс собі до скроні.
— Егей, хлопче, ти що замислив? — стривожився той.
Сухо клацнув бойок.
Вибий Око випустив пістолет, наче його було розпечено до червоного.
— Дурниці, — невпевнено сказав він по паузі. — Навчальний патрон.
Він намацав серед цегельної мішанини зброю, відвів вбік й знову натис спуск — самостійно. Гримнув постріл. У замкнутому приміщенні він здався гучнішим за постріл з самохідної гаубиці.
— Осічка, — вперто прошепотів Джонні.
— Давай ще раз, — знизав плечима Дізфайндер.
Він так само приклав його руку до своєї голови — й так само курок лише сухо клацнув.
— Дві осічки підряд? — з голосу Джонні можна було вгадати вираз на його фізіономії. — Не вірю.
— Як собі хочеш, — знову стенув плечима Шукач.
— А якщо... в серце? — а ще Вибий Око славився казковою впертістю.
— Не варто, — зупинив його Дізфайндер. — Добре, якщо осічка, а скоріш просто розірве. Убить не вб'є, але шкіру посіче. А тобі може й пальця відірвати.
— А здалеку?
— Не влучиш.
— Нічого собі! — Вибий Око був ошелешений. Останній раз Юр бачив Джонні таким після того, як його конкурент з того боку лінії фронту кулею розірвав йому кашкета з відстані півтора кілометра. — Перевіряв?
— Кілька років.
Дізфайндер пирхнув. Він міг би розповісти про багато таких перевірок, не менше могли б розповісти ті, що бачили його в деяких боях. Хтось із них, власне, й приліпив йому те дурне прізвисько.
Джонні мовчав. Лише за кілька хвилин він, зібравшись силами, озвався знову.
— Але... як... чому...
— А біс його зна! — зрозумів його Шукач. — Не знаю.
Аж на останньому слові він спостеріг, що голоси їхні стали хрипкими, а дихання — уривчастим й водночас глибоким. Ще через півгодини Джонні не витримав, попросив в напарника гранату, підняв її в себе над обличчям й висмикнув кільце.
Запал глухо стрельнув... і згас. Юр засміявся й всунув до рук товаришеві «люгер».
Сам він почав корчитись хвилин через десять.
Смерть від нестачі повітря ніколи не була легкою й приємною...
За тисячі кілометрів від поля невдалого наступу, у великому місті, у звичайній, нічим не примітній квартирі, на так само звичайному ліжку лежали двоє — чоловік і жінка. Дитина мирно спала в сусідній кімнаті. Годинник тихо цокав, показуючи глупу ніч, з вулиці час від часу долинало неголосне, але пронизливе виття тролейбуса або притишений гуркіт трамваю.
Ще звечора жінка відчувала себе неспокійно, й, щоб заснути, прийняла дві таблетки снодійного. Але, незважаючи на це, сон її був неміцний, снилось щось страшне, вона намагалась когось захистити — але не знала кого і як.
Чоловік її вже давно звик до того.
Приблизно о четвертій ночі жінці наснилось щось особливо моторошне, вона застогнала, закричала й зненацька прокинулась.
Чоловік теж підскочив й схилився над нею.
— Що з тобою? — він був щиро стурбований.
— Нічого... здається... — жінку все ще трусило, вона жадібно хапала ротом повітря, наче тільки-но задихалась. — Нічого, любий. Все нормально.
— Те саме?
— Те саме... Жінка в білому, яка щось намагається в мене забрати...
— Ці твої нічні жахи, — все ще стурбовано правив своє чоловік. — Може, тобі варто таки звернутись до лікаря?
— Ні-ні, не треба, — жінка зітхнула. — Я чомусь думаю... що все воно скоро скінчиться.
09.10.98— 17.10.98
Р.Радутний.
На цей раз разу вибух пролунав гучно й металево, наче з бочки. З дверей випливла невелика хмарка сірого диму, Дізфайндер знову заскочив у кузов й за хвилину повернувся з сірою металевою валізкою. Сапер тицьнув було її ножем, потім передумав, поставив на землю й з відстані десяти кроків вистрелив у замок. Валізка з неголосним "бах!" розлетілася на дві половини, Дізфайндер обережно підійшов ближче й витяг з уламків химерної форми металевий стержень.
Воно? — зазирнув через плече Калібр.