А ввечері, як завжди перед боєм, собака сів пообіч хазяїна й завив.
— Піте, заткни йому пельку, — сплюнув забобонний Моше. — Смерть накликає!
— Собі заткни, — огризнувся Сапер. — Ти скоро й чорних котів боятися почнеш.
Моше розкрив було рота, але закашлявся й махнув рукою — нехай, мовляв, виє. Пес уважно глянув на нього й привітно махнув хвостом.
Остання ніч на віллі виявилась несподівано гарячою. Дівчина, що раніше сприймала ласку Дізфайндера трохи мляво, неначе обов'язок, зараз чомусь аж тремтіла від жаги й раз по раз вимагала від чоловіка "ще!.." Аж під ранок Юрові вдалося трохи заснути, й уже дрімаючи на задньому сидінні джипа, він зрозумів, нарешті, в чому справа. Клята дівка знала, що він йде на небезпечне завдання й хотіла залишитись останньою жінкою — останньою для Дізфайндера. Юр посміхнувся з такого химерного збочення, позіхнув й захропів так, що прокинувся аж за кордоном з Польщею, та й то не самотужки.
— Юре, ану прокинься, — досить відчутно штовхнув його Сапер. — Консультація потрібна.
— Ну... — пробурчав той, ліниво відкриваючи праве око.
— За нами хвіст.
— Давно? — Дізфайндер таки розплющив очі, але озиратись не став — хто зна, може переслідувачі мають чим зазирнути навіть у затемнені вікна, а, отже, дратувати підозрілими рухами їх не слід.
— Кілометрів сто.
— Ну, це ще нічого не означає, — встряг Гонщик. — Траса пряма, може нам просто по дорозі.
— А чого ж, може, — кивнув Сапер. — Але хто з нас експерт по Східній Європі?
— А хто? — розкрив рота Юр.
— А ти ж!
— А я й не знав...
Всі гримнули реготом, позираючи, однак, у дзеркальце. Синій "Опель" переслідував їх нахабно, не ховаючись й не міняючи дистанції.
— То що?
— Схоже на рекет, — позіхнув Дізфайндер. — Виберіть автобус із туристами, бажано російськими, й причепіться до нього. Біля Чопа розбудите.
Він схилився на інший бік й знову захропів.
Збудили його, однак раніше, ніж було заплановано, а ще точніше — Юр сам мало не розбив лоба до спини Калібра.
— Якого біса! — Дізфайндер тренованим рухом сунув руку до пазухи, потім схаменувся. — Що сталось, Моше?
Утім, за хвилину він й сам зрозумів недоречність запитання. Великий туристичний "Ікарус" стояв, акуратно притиснутий до узбіччя тим самим синім "Опелем", а двоє з помповими рушницями у руках промовистими жестами наказували всім пасажирам вийти.
— О, — протяг Юр. — Прогрес.
— Ти про що? — напружено перепитав Гонщик.
— Порозумнішали. Раніше один ходив у автобусі, а другий страхував біля водія.
— А.
— То що будемо робити?
Один із нападників недбало махнув рушницею в бік джипа.
— Моше! — прийняв рішення Сапер.
— Га? — відгукнувся ізраїльтянин.
— По моїй команді — жени. Отого, лівого, зачепиш крилом, інших ми трохи полякаємо з пістолетів. Всі готові?
Дізфайндер зітхнув, витяг з-під пахви улюблений свій "Глок" й поклав палець на клавішу склопідіймача.
— Давай!
Джип кинувся вперед, наче вистрелений з гармати. Хтось з розбійників встиг натиснути на курок, але припустився стандартної помилки — задер ствола вгору. Заряд шроту пройшов над дахом машини. Одночасно Калібр та Дізфайндер висунули у вікна руки з пістолетами й почали натискати на гачки так швидко, як тільки могли. Хтось влучив у бокове скло "Опеля" — навсебіч бризнуло робите скло, хтось зачепив ногу другому чоловікові з рушницею — той спочатку сторопіло завмер на місці, потім упав й наче переляканий хробак, поповз під передній міст автобуса. Сапер видобув з кишені гранату — потім розчаровано зітхнув й заховав її на місце.
— Сподіваюсь, нікого не вбили, — пробурчав Дізфайндер.
— Може, ніхто й поліцію не викликатиме.
Він посовався по сидінні, вмощуючись, ще раз зітхнув й знову захропів.
Український кордон проїхали без жодних перешкод — митникові, що хотів було зазирнути в багажник, тицьнули зігнуту вдвоє сотню, той крякнув, озирнувся й махнув рукою — їдьте, мовляв. Ще двоє — у бронежилетах, з автоматами в руках — провели машину поглядами підозрілими й поблажливими водночас — мовляв, знаємо ми, що в тебе в багажнику — дві-три помпові рушниці; знаємо, де ти найчастіше автобуси зупиняєш — але якщо із старшим ти домовився, то й нам щось дістанеться.
За двадцять кілометрів перед російським кордоном Юр вибрав велику білу вантажівку з російськими номерами, штовхнув Гонщика, щоб той прилаштувався до неї збоку й промовтисто показав у вікна водія дві стодоларові купюри. Той якусь мить повагався, але потім кивнув, й заскреготів гальмами.
— Груз возьмешь? — без підготовки почав Дізфайндер.
— Большой?
— Килограмм десять.
— Порошок?
— Железяки.
— Пятьсот.
— Триста.
— Четыреста.
— Четыреста пятьдесят.
— Договорились. Где ждать?
— Десять километров за Белгородом. Езжай по трассе, только медленно.
Шофер кивнув і мовчки поліз у кабіну.
Джип постояв хвилин із десять, потім Дізфайндер попросив Гонщика під'їхати до розбитого телефона-автомата, набрав "02", й, притримуючи пальцем кадик, прошепотів: "На митному посту закладено два кілограми пластикової вибухівки. Рвоне через двадцять хвилин", — й коли джип підкотив до невеличкого свіжопофарбованого будиночка — товстий старшина лише нетерпляче махнув йому жезлом — "Проїжджай швидше".
— Welcome to Russia[2]! — засміявся Гонщик. — Калібре, сідай за кермо, а я теж посплю.
Він зупинив машину, вийшов, недбало справив малу потребу під якийсь дорожній знак й помінявся місцями з Гансом. До мети подорожі залишалось ще близько двох тисяч кілометрів.
За Бєлгородом на них ніхто не чекав. Ображений у найкращих почуттях, Дізфайндер голосно лаявся, Гонщик сміявся, Ганс кляв російську злодійкуватість, а Піт посміхнувся й видав:
— Ну що ти одразу погане думаєш... Може, він просто в катастрофу попав...
За годину їзди почуття більш-менш вгамувались й на короткій нараді вирішено було експедицію не припиняти, а зброю роздобути на місці.
Першу годину дороги місцевість мало відрізнялась від тієї, що до неї найманці вже давно звикли. Таке саме більш-менш гладеньке шосе, реклами станцій техобслуговування, бензозаправок та придорожніх кафе, більш-менш рівний потік машин — в основному, великих вантажівок. Калібра, який ніколи не бував у Росії, дивували великі колгоспні поля — він лаявся, й казав, що треба бути справжнім дикуном, щоб отак занапастити землю, й нахвалявся після повернення зібрати команду й показати цим "унтерменшам[3]"... на що Гонщик засміявся, й нагадав, що "ваші колись уже показали". Сапер мовчки роззирався на всі боки — відчувалось, що країна йому вже трохи знайома, але про подробиці ніхто, звичайно, й не питав.
Один Дізфайндер відчував себе в своїй тарілці, сміявся, й час від часу підкидав дошкульні репліки на адресу "істинних арійців":
— Підводять, значить, того пацана до пана гауптмана, а той і питає: "Ти єсть знать, де партізанен?". "Так, — каже хлопчик, — знаю". "Молодець, юнге, молодець. Фотт шоколадка. А как тебя зофутт?". "Ваня". "А фаміліє?". "Сусанін..." "Пошол вон, мальшик! І отдай шоколатка!".
Утім, діставалось не тільки невдалим завойовникам.
— Герр комендант, герр комендант!
— Что ві хотель?
— Мне масла бы немного.
— Затшем вам масло?
— Тачку смазать, а то скрипит.
— А как он скрипит?
— Ну как., как обычно... скрып... скрып... скрып...
— Расстрелять!
— За что, герр комендант?!
— Тачка должен скрипеть "скрип-скрип-скрип"!
Гонщик іржав, як кінь, Калібр пирхав, але теж усміхався, Сапер-пес весело гавкав, спостерігаючи за загальними веселощами, а Сапер-господар мрійливо мружив очі, згадуючи якісь епізоди, пов'язані з Росією.