— Дай-но мені кілька журналів, Алоїсе, — попросив я.
Тут рипнули двері. Ввійшла Роза. Роза, повія, що промишляла на цвинтарі, прозвана Залізною Конякою. Таке прізвисько їй дали за витривалість. Зайшла випити чашку шоколаду. Вона це собі дозволяла кожного недільного ранку, а потім їхала до Бургдорфа одвідати своє маля.
— Здоров, Роберте!
— Здоров, Розо! А як там твоє мале? — Ось поїду побачу. Везу їй дещо. Вона витягла з пакунка ляльку з червоними щоками і натиснула їй на живіт.
— Ма-ма! — пропищала лялька. Роза щасливо посміхалася.
— Чудово! — сказав я.
— Диви-но, — вона схилила ляльку назад. Очі клацнули і закрились.
— Неймовірно, Розо!
Задоволена, вона знову сховала ляльку.
— Ти розумієшся на таких речах, Роберте. З тебе вийде непоганий чоловік.
— Ну, це ще побачимо! — невпевнено сказав я. Роза дуже кохала своє маля. Місяців три тому, коди воно ще не вміло ходити, Роза тримала його при собі в своїй кімнаті. Незважаючи на свою професію, вона все ж таки влаштовувалась, бо поруч була якась комірчина. Коли вона ввечері приходила з кавалером, то, вигадавши якусь причину, примушувала його якусь мить постояти за дверима, а сама заходила попереду, пересувала коляску з дитинчам до комірчини, замикала двері і тоді вже впускала кавалера. Але в грудні маленькій доводилось надто часто пересуватись з теплої кімнати до неопалюваної комірчини. Вона застудилася і часто плакала, саме під час візитів. Розі довелось розлучитися з нею, хоч це їй було дуже тяжко. Вона віддала її до пристойного дитячого притулку. Там Розу вважали за благородну вдовицю. Інакше і не можна було — не прийняли б дитину.
Роза підвелась.
— Адже ти прийдеш у п'ятницю?
Я кивнув головою. Вона глянула на мене,
— Ти ж у курсі?
— Та звичайно.
Я не мав ніякої уяви про те, що саме трапилось, але й не мав ніякого бажання про це питати. Уже звик до цього отут за рік роботи тапером. Так воно було найзручніше. Так само я всім тим дівчатам говорив «ти», Інакше якось і не виходило.
— Бувай, Роберте!
— Бувай, Розо!
Я посидів ще трохи. Але справжнього спокою і бажання заснути, як це бувало звичайно, коли «Інтернаціональ» ставав для мене недільним пристановищем, я сьогодні не відчував. Отож випив ще рому, погладив кішку та й пішов.
Цілий день вештався по місту. Я і сам не знав добре, що мені, власне, робити, і ніде не затримувався надовго. Надвечір пішов до нашої майстерні. Кестер був саме там. Працював коло кадилака. Ми його нещодавно купили за безцінь як старий мотлох. Тепер відремонтували його вже як слід, і Кестер саме наводив на нього останній лиск. На цій спекуляції ми сподівалися добре заробити, хоч я й сумнівався, що з того щось вийде. У тяжкі часи всі охочіше купували невеликі машини, а хто ж купить отакий автобус?
— Засидимося ми в дівках із ним, Отто, — сказав я. Але Кестер не втрачав надії.
— Засиджуються тепер з машинами середнього розміру, Роббі, — пояснював він мені. — Купують машини дешеві, але ж купують і дорогі. Бо є ще люди, що мають гроші. Або принаймні удають, що багаті.
— Де Готфрід? — спитав я.
— На якихось політичних зборах…
— Здурів, чи що? Навіщо це йому? Кестер засміявся.
— Цього він і сам не знає. Мабуть, відчув весну. А весною його завжди тягне до чогось нового.
— Може й так, — сказав я. — Давай допоможу тобі дещо…
Ми вовтузилися коло машини, аж поки не стемніло.
— Ну, годі, — сказав Кестер. Ми помились. — Знаєш, що тут у мене?, — спитав він, поплескуючи по бумажникові.
— А що?
— Квитки на бокс на сьогоднішній вечір. Два квитки. Адже ти підеш зі мною, га?
Я завагався. Отто здивовано дивився на мене.
— Стіллінг виступає проти Уоркера, — сказав він — Боротьба буде цікава.
— Бери з собою Готфріда, — порадив я йому; і сам собі здався смішним, що не йду з ним. Але не було справжньої охоти, невідомо навіть чому.
— Щось маєш на меті? — спитав мене Кестер.
— Ні.
Він глянув на мене.
— Піду додому, — сказав я. — Напишу листи тощо. Треба ж колись…
— Ти, може, хворий? — спитав він занепокоєно.
— Та де там, нівроку! Може, я теж трохи відчув весну…
— Ну, гаразд. Як хочеш…
Я поплентався додому. Але, опинившись у своїй кімнаті, не знав, що мені робити. Блукав з кутка в куток. Не розумію, чому саме мені хотілось додому. Нарешті пішов коридором до Жоржа. По дорозі натрапив на пані Залевську.
— Оце-то так! — витріщила вона очі на мене. — Ви тут?!
— Не стану заперечувати, — відповів я дещо роздратованим тоном.
Вона схилила набік свої сиві локони.
— Не гуляєте? Чудасія, та й годі!
У Жоржа я затримався ненадовго — за чверть години вже повернувся до себе. Подумав, чи не хочеться мені чогось випити. Ні, не хочеться. Сів до вікна, став дивитися на вулицю. Над цвинтарем кажановими крилами віяли сутінки. За будинком профспілок небо було зеленкувате, як нестигле яблуко. Вже світилися ліхтарі, але ще було не зовсім темно, і здавалося, ніби їм холодно. Я пошукав під книжками записку з номером телефону. Зрештою, чого б і не подзвонити? Я ж навіть трохи обіцяв, що подзвоню. Та, мабуть, дівчини геть і вдома немає.
Я пішов на площадку, де стояв телефон, підняв трубку, сказав номер. Чекаючи на відповідь, відчув, ніби з чорного ебоніту трубки підіймається м'яка, легка хвиля чекання. Дівчина була вдома. Коли її глухий, трохи хрипкуватий голос раптом залунав у передпокої лані Залевської, майнув примарою поміж голів диких кабанів, крізь запах жирів і брязкіт посуду, коли дівчина заговорила тихо й повільно, ніби обдумуючи кожне слово, — невдоволення моє зникло. Я поклав трубку, не просто довідавшись, про що було умовлено, але й домовившись про зустріч на післязавтра. І раптом усе видалося мені не таким-то й нудним та безрадісним. «Ідіот!» подумав я собі і похитав головою. Тоді знову взяв трубку і подзвонив до Кестера.
— Квитки ще в тебе, Отто?
— Так.
— Добре! То я йду з тобою на бокс!
Після змагань ми ще деякий час блукали нічними вулицями міста. Було ясно й безлюдне. Сяяли вивіски, У вітринах марно горіло світло. В одній стояли голі манекени з підмальованими обличчями. Вони справляли враження привидів з аморальними смаками. Поруч виблискували дорогоцінності. Потім ми підійшли до універмагу, освітленого наче кафедральний собор. Вікна пінились різнобарвними, яскравими шовками. Перед якимсь кіно стирчали бліді, зголоднілі постаті. Коло них виблискувала вітрина продуктового магазина. Консервні банки височіли бляшаними баштами, у ваті лежали ніжні яблука кальвіль, на шнурку погойдувалась, як білизна на вітрі, ціла зграйка жирних гусей; рум'яні кругленькі хлібини лежали між твердими сухими ковбасами; ніжно-жовто та рожево виблискували нарізані скибами сьомга та паштети з печінки.
Ми сіли на лаву поблизу вітрини. Було холоднувато. Місяць, ніби дугова лампа, висів над будинками. Було вже далеко запівніч. На брукові поблизу робітники поставили намет і працювали коло трамвайних рейок. Електрозварка шипіла, цілі снопи іскор сипались на темні, зайняті чимсь серйозним постаті. Коло них казани з асфальтовою смолою чаділи, як польові кухні.
Ми сиділи, думаючи кожен про своє.
— Дивна штука, отака-от неділя, Отто, га? Кестер кивнув головою.
— Навіть радієш, коли вона вже минає. Кестер знизав плечима.
— Так звикаєш до щоденної метушні, що коли маєш трохи вільного часу, то воно ніби й заважає… Я підняв комір пальта.
— А що, власне, заважає нам жити, Отто?
Він глянув на мене. й посміхнувся.
— Було таке, що заважало, Роббі. — Це вірно, — погодився я. — Та проте… З-під пневматичного свердла бризнуло над асфальтом яскраве зелене проміння. Освітлена зсередини палатка робітників здавалася темним затишним житлом.
— Гадаєш, кадилак у вівторок буде готовий? — запитав я.
— Може, й буде, — відповів Кестер. — А тобі навіщо?