Місцем зустрічі вона призначила якесь кафе. Я там ніколи не був, але знав, що це маленький, елегантний куточок. Отож пішов собі туди, не сподіваючись нічого прикрого. Але, ввійшовши, відсахнувся з переляку. В залі стояв гамір жіночих голосів. Я потрапив до типової дамської кондитерської.
Мені ледве пощастило захопити столик, що тільки-но звільнився. Зніяковіло озираючись, я помітив, що в кафе, крім мене, тільки двоє чоловіків, та й ті мені одразу ж не сподобалися.
— Вам кави, чаю чи шоколаду? — запитав кельнер, змітаючи серветкою тістечкові кришки прямо мені на костюм.
— Подвійну порцію коньяку, — відповів я. Той приніс. Але тут-таки привів ціле товариство, що
шукало собі місця; на чолі його була дебела літня жінка
в капелюшку з страусовим пір'ям.
— Ось чотири місця, прошу! — сказав офіціант, показуючи на мій стіл.
— Стоп, — відказав я, — стіл зайнятий. Я чекаю ще когось…
— Не можна, пане! — сказав кельнер. — У цю пору не можна бронювати місця.
Я глянув на нього. Потім — на дебелу жінку, що щільно підійшла до столу і вхопилася за спинку крісла. Я подивився їй в обличчя і припинив опір. Цю особу й гарматами не відженеш від стола, який вона вирішила захопити.
— Може б, ви принесли мені принаймні ще порцію коньяку? — гримнув я па кельнера.
— Але ж, прошу пана… Знову подвійну?
— Так.
— Будь ласка. — Він уклонився. — Цей стіл — на шість персон, пане, — сказав він, ніби перепрошуючи.
— Та годі вже. Давайте-но коньяк!
Дебела жінка належала, мабуть, до товариства тверезості — вона так вирячила очі на моє вино, ніби це була стухла риба. Щоб її подратувати, я замовив ще одну порцію, а тоді й собі витріщив очі на даму. Вся ця пригода видалася мені раптом смішною. Що мені тут треба? І чого мені треба від дівчини? Я ж навіть не знав, чи впізнаю її серед цього гармидеру. Спересердя я одним махом випив свій коньяк.
— Салют! — сказав хтось у мене за спиною. Я здригнувся. Це була вона!
— Еге, та ви починаєте вчасно! — сказала вона сміючись.
Я поставив чарку, яку все ще тримав у руці, на стіл. І раптом зніяковів. Дівчина мала зовсім інший вигляд, ніж її образ у моїй пам'яті. Поміж багатьма добре відгодованими жінками, що їли тут тістечка, вона була юною, стрункою амазонкою, холодною, променистою, впевненою і неприступною. «Нічого у нас із нею не вийде», подумав я собі й сказав:
— Звідки це ви так непомітно з'явилися? Адже я ввесь час стежив за дверима.
Вона показала кудись праворуч.
— Там є ще один хід. Але ж я запізнилася. Ви давно вже чекаєте?
— Та ні, щонайбільше дві-три хвилини. Я й сам тільки-но прийшов.
Товариство коло нашого столу принишкло. Я відчував у себе на потилиці критичні погляди чотирьох солідних матрон.
— Посидимо тут? — запитав я.
Дівчина ковзнула швидким поглядом по столу. На устах її майнула посмішка, коли вона, звертаючись до мене, сказала:
— Боюсь, що всі кафе скрізь однакові… Я похитав головою.
— Коли в них мало людей, вони ліпші. А тут така бісова тіснота, що тебе й за людину не вважають. Краще вже піти до якогось бару.
— До бару? Хіба є такі бари, що відкриті вдень?
— Я тут знаю один, — сказав я. — Там принаймні тиша і спокій. Якщо ви не від того…
— Часом і не від того…
Я звів очі на неї. В цю мить не міг збагнути, що саме вона хотіла сказати. Я нічого не мав проти іронії, коли вона не була спрямована проти мене, але сумління в мене було нечисте.
— Ну то ходімо! — сказала вона. Я кивнув пальцем кельнеру.
— Три подвійних порції коньяку, — прокричав він голосом пугача, ніби передавав рахунок замогильному клієнтові. — Три марки тридцять!
Дівчина обернулася.
— Три порції коньяку за три хвилини? Темпи у вас — що й казати!
— Тут дві порції вчорашні…
— От брехун, — просичала мені навздогін дебела жінка від столу. Вона ж бо довго сиділа мовчки… Я обернувся і вклонився.
— Щасливого різдва вам, пані! — і швидко пішов геть.
— Ви посварились? — запитала мене дівчина на вулиці.
— Та ні… Але я несприятливо впливаю на добропорядних домогосподарок.
— Я теж, — відповіла вона.
Я подивився на неї. Вона видалася мені істотою з іншого світу. Я аж ніяк не міг собі уявити, що вона являє собою і як живе.
У барі я почував себе як удома. Коли ми входили, бармен Фред стояв саме за стойкою і протирав великі стопки до коньяку. Він привітався зі мною так, ніби бачив мене вперше і ніби це не він мусив два тижні тому ввести мене додому. Це був добре вишколений і досвідчений чолов'яга.
В залі було порожньо. Тільки коло одного столика всидів, як мало не завжди, Валентин Гаузер. Я знав його із часів війни — ми були в одній роті. Одного разу він під артобстрілом приніс мені на передову листа, думаючи, що то від матері. Він знав, що я чекаю на цей лист, бо матері саме зробили операцію. Але він помилився — це була реклама на підшлемники з кропивної тканини. Верстаючись назад, він був поранений у ногу.
Невдовзі після війни Валентин дістав спадщину. Відтоді почав її пропивати. Він твердив, що треба святкувати таке щастя, як повернення живим з фронту. Після війни минуло вже чимало років, але це було йому байдуже — він казав, що ще недосить вшанував своє щастя. Це був один з тих, кому війна гостро врізалася в пам'ять. Лій всі інші багато дечого забули, а він пригадував кожний день і кожну годину.
Я зрозумів, що він випив уже чимало, бо сидів у куточку обважнілий і байдужий до всього. Я підняв руку.
— Салют, Валентине?
Він глянув на мене й кивнув:
— Салют, Роббі!
Ми з дівчиною сіли у куточку. Підійшов бармен.
— Чого б ви хотіли випити? — спитав я у дівчини.
— Хіба, може, мартіні, — відповіла вона. — Сухого мартіні.
— На це Фред мастак! Фред нерішуче всміхнувся.
— А мені — як завжди! — сказав я. У барі було свіжо і напівтемно. Пахло розлитим джином та коньяком. Запах був пряний — ніби від яловцю і хліба. Зі стелі звисала вирізьблена з дерева модель парусного судна. Стіна за стойкою була оббита міддю. Люстра кидали на неї тьмяне світло, і воно грало червоними бліками, наче віддзеркалювався підземний вогонь. З усіх невеличких кованих бра горіли тільки два — одне коло Валентина, друге — біля нас. На них були жовті пергаментні абажури, зроблені з старих географічних карт, через що вони мали вигляд вузеньких освітлених шматочків світу.
Мені було трохи ніяково, я не знав, з чого почати розмову. Дівчини ж я зовсім не знав, а чим довше я на неї дивився, тим незнайомішою вона мені видавалася. Давно вже я ні з ким не сидів отак удвох, розучився… Мені більше було зазвичай у чоловічому товаристві. Там, у кафе, для мене було надто галасливо, а тут раптом- надто тихо. Через цю тишу кожне слово набирало такої ваги, що невимушена розмова ніяк не клеїлась. Мені мало не забажалося назад у кафе.
Фред приніс бокали. Ми випили. Ром був свіжий і міцний. Він мав присмак сонця. Цей напій заслуговував всілякої уваги. Я спорожнив келих і тут-таки віддав його Фредові.
— Подобається вам тут? — спитав я. Дівчина кивнула головою.
— Краще, як там у кондитерській?
— Ненавиджу кондитерські, — відповіла вона.
— Тоді чого ж ми саме там зустрілися? — спитав я здивовано.
— Не знаю… — Вона зняла берет. — Мені не спало на думку щось інше…
— Тим краще, що вам тепер ось тут до вподоби. Ми тут буваємо часто. Ввечері ми в цій халабуді наче в себе вдома.
Вона розсміялася.
— Хіба ж це не трагічно?
— Ні, — відповів я. — Цілком по-сучасному.
Фред приніс мені другу чарку. До неї — зелену гаванську сигару.
— Від пана Гаузера.
Валентин з свого кутка помахав рукою і підняв келих,
— 31 липня 17 року, Роббі! — сказав він глухим голосом.
Я кивнув йому і теж підняв чарку.
Він завше мусив пити до когось, я бачив уже, як він часом увечері десь у сільській пивничці пив до місяця або до бузкового куща. При цьому він згадував якийсь певний день з окопного життя, коли саме було дуже тяжко, і був вдячний за те, що ще живе й сидить ось тут.