- Вже більше мене не будеш любити? - каже жандар, а сам і собі засоромивсь. - Що ти мені казала? Знаєш, тоді коло керниці? га?
- Ей, та бо ти все з твоїми вигадками! - каже бідна дівка, плачучи. - А я тобі тоді не казала, що то таке буде? а ти все своєї!.. А падоньку [18] ж мій! Бадічку, не гнівайтесь на мене, я вже на него ані подивлюся більше! То він, бігме, він винен, най сам скаже: хто кого перший раз зачепив? Та ще й з тим морганням своїм поганим!..
Ми як стояли, так усі і засміялись.
- А тепер що буде? - питаю я жандаря.
- Тепер отак буде, - каже він, - я остану в тебе, доки собі де грунт не напитаю та не справлю, що треба.
Тим часом дасть бог і Великдень, а по велицідні [19] і зелені святки, чи як там, буде і весілля. Згода?
- Та бо ти не чув, що Олена тебе і знати не хоче? - кажу я, жартуючи.
- Та я, бадічку... я лиш так... я, бігме, лиш так, я…
- Не цірся [20] небого, тільки, але скажи-таки попросту, що любиш та й годі. Мені тутки комедії твоєї на потрібно.
- Я лиш трошечки, бадічку, бігме, лиш трошечки!
- Коли лиш трошечки, то я тебе за нього не оддам. Щоби-то, - кажу, - за тривок [21] між вами був, якби ти свого чоловіка лиш трошечки любила?
- Та бо я го буду дуже любити! - каже бідна дівчина, а тут так засоромилась, що, мабуть, не знає, чи вона на землі стоїть, чи під землею.
- Коли так, - кажу, - то що інше: поцілуйтесь. А тепер ходім вечеряти, бо я вже зголоднів, тільки говорячи.
Перед зеленими святками лагодимося ми всі три д' весіллю. Тоній, жандар оце, має вже і грунт свій, і хату, і худоби чимало, а що вже убрався гарно! По-нашому перебрався. Ногавиці [22] на ньому черчикові, як той жар, сардак чорний, бланений, сорочка рантухова, черес у п'ять пряжок, кресак у золоті та в павах, а келеф [23] хороцівський такий уже, що такий! А сам - хлопець-хлопець! Сердешна Олена що гляне на його, так і зов'яне. А по-руськи не рубає, ні!.. зроду ніхто би не казав, що це німець: руснак та й руснак!
У тиждень перед весіллям, у неділю (вже і заповіді вийшли, і пиво вже взяли), сидимо ми собі усі три та радимось дещо, а я журюся.
- А ти що журишся? - питає Тоній.
- От журюся. Ви вже маєте кожний свою дружбу, а я ще не маю. Та й не знаю, кого би то собі взяти?
- Або Андрія Сірмана? - каже Яків.
Але туї Марія (Якова молода) без духу в хату.
- Бадічку, - каже, - за вами якийсь вояк питає!
- Де? - кажу.
- Та он за ворітьми!
- Чому ж не йде в хату?
- Не хоче, каже, аби ви д нього вийшли.
- А який він?
- Русявий, високий, очі, як ті фіялки, сині, а як говорить, то... то ув одно моргає.
Я не побіг, а полетів з хати.
- Бая, - кажу, - пане мій годний, соколе мій ясний, чи це ви, чи я п'яний?..
- Ба, це таки я сам. Наш регемент стоїть тепер у Чернівцях. Я чув, що ти женишся (бо я за тебе ув одно перевідував), от і випросився на 14 день на урльоп, щоб то в тебе погуляти вже та погуляти! Чи добре я оце зробив?..
- Ой, - кажу, - пане мій срібний, пане мій дорогий, орле мій сизий!.. - а сам так го обіймив, трохи не задушу.
- Та гов же бо, гов, - каже Тоній, сміючись. - Ліпше просім оцього пана, аби тобі пішов у дружби.
- Упідскоки, - каже Бая.
- Але? Але? - питаю я та й віри не йму. Де ж я того годен?
- Ти дурень! - каже Яків, свищучи.
- Хіба так! - кажу я, глянувши то на Якова, то на Баю.
- Ви оце пусте завели, - каже Бая, - ануте-ко мені лиш чарки! - а сам виймає з тобівки шип з вишником такий, що в дві оці!
Тепер ми вже давно, як жонаті. Тоній держить мою сестру Олену, Яків Марію, а я знов Яковову Катерину. Такий-то вже тривок між нами любий та милий! І грунта маємо, і худобу, і пасіку, ще і ставок хочемо собі викопати. А з Тонієм та з Яковом жиємо собі, як ті рідні браття, сказано: Три як рідні брати. Скоро неділя або празник, а ми вже вкупі: сидимо, радимось, балакаємо, а як нас охота збере, то і вип'ємо по чарці, і заспіваємо собі гарно, а ніхто вже так, як моя Катруся-серденько: як заспіває, то неначе в кленовий листочок запіє, а Тоній за нею на скрипку. Славно грає! А часом то згадаємо собі давні свої літа, як-то ми бідували у світі, не знаючи долі. Тоді хіба посумуємо хвильку, але лиш хвильку, відтак знову зрадіємо, звеселимось та й порозходимся тихенько, гарно, звичайно, сказано - щасливі. Лиш братик мій Онуфрашко, сизий мій, не обізветься між нами, не подивиться очима тими тихими та любими, не промовить речами своїми добірними: як спить, так спить собі на цвинтарі поуз батечка свого та неньки. А мені все здається, що він не вмер, що він мусить відкіля надійти. Да, мабуть, не прийде вже, серце моє!