Присвячується Луї Буланже, художникові
І. Перші помилки
На початку квітня 1813 року, в неділю, випав ранок, що обіцяв один з тих чудових днів, коли вперше після зимової негоди парижани бачать суху бруківку й безхмарне небо. Близько полудня розкішний кабріолет, запряжений парою баских коней, звернув з вулиці Кастільйоне на вулицю Ріволі й прилаштувався до вервечки екіпажів, що стояли біля ґратчастої загорожі, недавно спорудженої посеред площі Фельянів. Правив цим легким кабріолетом уже не молодий чоловік. Обличчя в нього було заклопотане й хворобливе, сивина у волоссі, крізь яке просвічувало жовте тім'я, передчасно старила його. Він кинув віжки верховому лакею, що супроводжував екіпаж і вийшов, щоб допомогти спуститися юній дівчині — її миловидне личко відразу привабило увагу гультяїв, які походжали по площі. Ступивши на край коляски, молода особа обхопила руками шию свого супутника, а він узяв її за стан і поставив на тротуар так обережно, що анітрохи не зім'яв оздоб на її зеленій репсовій сукні. Навіть закоханий не виявив би такої турботливості. Незнайомець був, очевидно, батьком дівчини; не подякувавши, вона невимушено взяла його під руку і поривчасто потягла в сад. Старий перехопив захоплені погляди, якими кілька молодиків вшанували його дочку, і смуток, що затьмарював його обличчя, на мить розвіявся. Він усміхнувся, хоча давно уже досяг віку, коли чоловіки мусять задовольнятися оманливими радощами, які дає потішене марнолюбство.
— Всі думають, ти моя дружина, — сказав він на вухо своїй юній супутниці, випроставшись і ступаючи так повільно, що дівчина впала в розпач.
Мабуть, він дуже пишався красою своєї дочки, і його, либонь, більше, аніж її, тішили погляди чоловіків, які відверто милувалися її ніжками в червонясто-коричневих прюнелевих черевичках, тендітним станом, який облягала сукня з шемізеткою, і свіжою шийкою, що виступала з вишитого комірця. Коли дівчина йшла, шлярки її сукні злітали вгору, відкриваючи округлу, мовби виточену литку в ажурній шовковій панчосі. Й не один франт випередив цю пару, щоб помилуватися дівчиною або ще раз глянути на юне личко, обрамлене розмаяними темними кучерями; воно здавалося ще білішим, ще рум'янішим у відблисках рожевого атласу, яким був підшитий її елегантний капелюшок, а почасти й від тієї пристрасної нетерплячки, яка відбивалася в кожній рисочці цього привабливого створіння. Лагідне лукавство світилося в прегарних чорних очах із мигдалевидним розрізом та красиво вигнутими бровами, очах, які були затінені довгими віями і блищали вологим блиском. Здавалося, життя і юність виставили на показ усі свої скарби на цьому пустотливому личку і в цьому стані, такому граційному, незважаючи на пояс, за тодішньою модою пов'язаний під самими грудьми. Не звертаючи уваги на палкі погляди чоловіків, дівчина з якимсь неспокоєм дивилася на палац Тюїльрі — саме туди й вабило її так невтримно. Була за чверть дванадцята. Незважаючи на досить ранню годину, чимало жінок, що хотіли покрасуватися своїми уборами, вже поверталися від палацу, раз у раз озираючись із невдоволеним виглядом, так ніби дорікали собі, що прийшли надто пізно, і їм не вдасться навтішатися видовищем, яке вони так прагнули побачити. Прекрасна незнайомка підхопила на льоту кілька розчарованих фраз, що їх із досадою кинули вичепурені дами, і вони чомусь дуже схвилювали її. Старий більше з цікавістю, ніж з насмішкою, стежив за тим, як вираз нетерпіння на чарівному личку його супутниці змінюється виразом остраху; він спостерігав за нею, може, аж надто пильно, і в цьому відчувалася прихована батьківська стурбованість.
То була тринадцята неділя 1813 року. Через день Наполеон збирався вирушити у фатальний похід{2}, під час якого йому судилося втратити спочатку Бесьєра{3}, потім — Дюрока{4}, виграти пам'ятні битви під Люценом, під Бауценом, пережити зраду Австрії, Саксонії, Баварії, Бернадота і взяти участь у жахливій битві біля Лейпціга{5}, в якій доля була до нього не такою поблажливою. Блискучий парад під командуванням імператора мав стати останнім із парадів, що так довго викликали захват не лише в парижан, а й у чужоземців. Стара гвардія востаннє готувалася виконати маневри, що їх краса і бездоганність іноді вражала навіть самого велета, який тими днями готувався до поєдинку з Європою. Вичепурену й цікаву публіку привабило в Тюїльрі почуття не радості, а скоріше смутку. Кожен ніби вгадував майбутнє і, може, навіть передчував, що не раз його уява відтворить у пам'яті цю картину, коли героїчні часи Франції наберуть майже легендарного відтінку — як це й сталося нині.
— Ходімо скоріше, тату! — казала дівчина грайливо-сердитим голосом, тягнучи за собою батька. — Я чую, як б'ють у барабани.
— Це війська входять у Тюїльрі, — відповів він.
— Або вже пройшли церемоніальним маршем! Он бачите — всі повертаються, — мовила вона тоном ображеної дитини.
Старий поблажливо всміхнувся.
— Парад почнеться о пів на першу, і ніяк не раніше, — сказав він, ледве встигаючи за невгамовною дочкою.
Побачивши, як дівчина махає правою рукою, ви сказали б, що вона допомагає собі бігти. Її долонька, затягнута в рукавичку, нетерпляче бгала носовичок і скидалася на весло, що розтинає хвилі. Старий вряди-годи усміхався, але іноді його змарніле обличчя прибирало стурбованого і похмурого виразу. З любові до цього чарівного створіння він жив не тільки нинішньою радістю, а й тривожними думками про майбутнє. Здавалося, він казав собі: «Сьогодні вона щаслива, але чи буде вона щасливою завжди?» Старі часто схильні переносити свої прикрощі в майбутнє людей молодих.
Коли батько й дочка увійшли під перистиль павільйону, крізь який проходять із Тюїльрійського саду на площу Каруселі, і на якому тепер майорів триколірний прапор, їх зупинив суворий окрик вартових:
— Прохід закрито!
Дівчина зіп'ялася навшпиньки, і їй пощастило мигцем побачити гурт ошатно вбраних жінок, що розташувалися обабіч старовинної мармурової аркади, звідки мав з'явитися імператор.
— От, бачиш, тату, ми запізнилися!
Засмучене личко дівчини не залишало сумнівів у тому, що їй далеко не байдуже, подивиться вона цей парад чи ні.
— Ну що ж, вернімося, Жюлі. Адже ти не любиш товкотнечі.
— Залишмося, тату. Звідси я хоч краєм ока подивлюся на імператора, а то як він загине в поході, я так ніколи його й не побачу.
Старий здригнувся, почувши ці сповнені егоїзму слова, сказані, проте, із слізьми в голосі. Він подивився на неї, і йому здалося, що під її опущеними віями справді блищать сльозинки, викликані не досадою, а тим першим смутком, таємницю якого не так важко розгадати старому батькові. Аж раптом Жюлі зашарілась, із грудей у неї вихопився вигук, змісту якого не збагнули ні вартові, ні батько. Якийсь офіцер, що біг до парадних сходів палацу, почувши цей вигук, жваво обернувся, підійшов до садової огорожі, впізнав дівчину, на мить затулену великими хутряними шапками гренадерів, і тут-таки скасував для неї та її батька наказ, що забороняв прохід — наказ, який він сам і віддав. Потім, не звертаючи уваги на ремствування елегантно вбраного натовпу, що юрмився за брамою, він ніжно пригорнув до себе дівчину, яка була сама не своя від радості.
— Тепер я розумію, чому вона так сердилася й поспішала — виявляється, ти тут сьогодні за головного, — сказав старий напівсерйозно, напівжартома.
— Якщо ви хочете зручно розташуватися, пане, — відповів молодий офіцер, — то не гаймо часу на розмови. Імператор чекати не любить, а маршал доручив мені доповісти його величності, що війська готові до параду.
Так говорячи, він з дружньою невимушеністю взяв Жюлі під руку і швидко повів на площу Каруселі. Дівчина з подивом побачила, що густий натовп запруджував ввесь невеличкий простір, між сірими стінами палацу і ланцюгами, які були натягнуті між тумбами, утворюючи посеред двору Тюїльрі величезні посипані піском квадрати. Кордону вартових, поставленому охороняти прохід для імператора та його штабу, було нелегко витримати натиск нетерплячої юрби, що гуділа, наче бджолиний рій.
— Це буде чудове видовище, правда? — спитала Жюлі, всміхаючись.
— Стережіться! — вигукнув офіцер і, схопивши дівчину за стан, легко підняв її й швидко переніс до колони.