— Зараз ви дуже зрадієте, маркізо, — сказав пан д'Еглемон, поставивши на стіл чашку, з якої щойно допив каву.
Він кинув на гостю, пані де Вімфен, напівлукавий, напівжурливий погляд і пояснив:
— Я їду на полювання з обер-єгермейстером, і надовго. Принаймні на тиждень ви, маркізо, залишитеся вдовою в повному розумінні, а цього, думаю, вам дуже хочеться… Гійоме, веліть запрягати, — звернувся він до лакея, що прийшов прибрати зі столу.
Пані де Вімфен була тією самою Луїзою, яку маркіза д'Еглемон колись хотіла остерегти від заміжжя. Жінки перекинулися промовистим поглядом, і це свідчило, що Жюлі знайшла в подрузі повірницю своїх печалей, повірницю неоціненну і чуйну, бо пані де Вімфен була дуже щаслива в шлюбі; отож доля їхня склалася по-різному і, може, саме тому щастя однієї служило запорукою того, що вона зберігатиме вірність подрузі у її нещасті. В подібних випадках несхожість доль тільки зміцнює дружбу.
— Хіба тепер сезон для полювання? — спитала Жюлі, скинувши на чоловіка байдужим поглядом.
Був кінець березня.
— Обер-єгермейстер, шановна маркізо, полює коли йому заманеться і де заманеться. Ми вирушаємо у королівський ліс на диких кабанів.
— Не ризикуйте даремно життям, бережіть себе…
— Передбачити нещасливий випадок неможливо, — сказав він, усміхаючись.
— Карету подано, — повідомив Гійом.
Генерал підвівся, поцілував руку пані де Вімфен і обернувся до Жюлі.
— А як я загину під іклами вепра?.. — мовив він із благальними нотками в голосі.
— Що все це означає? — здивувалася пані де Вімфен.
— Ну гаразд, підійдіть, — мовила пані д'Еглемон, звертаючись до Віктора. Потім усміхнулася і сказала Луїзі: — Зараз побачиш.
Жюлі потяглася до чоловіка, і той підійшов, щоб поцілувати її. Але вона нахилила голову і подружній поцілунок ковзнув по рюшеві її пелерини.
— Ви засвідчите це перед Богом, — сказав маркіз, звертаючись до пані де Вімфен. — Мені потрібен султанський указ, щоб здобути дозвіл на таку скромну ласку. Ось як моя дружина розуміє кохання. Вже й не знаю якими хитрощами довела вона мене до такого життя. Всього вам найкращого!
І він вийшов.
— Таж твій бідолашний чоловік і справді дуже добрий! — вигукнула Луїза, коли жінки лишилися наодинці. — Він любить тебе!
— О, не кажи про це більш ні слова. Мені огидне прізвище, яке я ношу…
— Але ж Віктор у всьому тобі підкоряється, — сказала Луїза.
— Цього послуху я домоглася завдяки тому, що зуміла вселити йому глибоку пошану до себе. З погляду законів я вельми доброчесна дружина: я створюю чоловікові затишок у домі, заплющую очі на його любовні походеньки, не торкаюся його статку, і він може марнотратити прибутки, як йому заманеться — я лише дбаю про збереження капіталу. За таку ціну я купила мир. Він, звичайно, не розуміє або не хоче розуміти, чому я так живу. Та хоч я й прибрала чоловіка до рук, я все-таки боюся, що коли-небудь він проявить свою вдачу. Я — мов поводир ведмедя, який тремтить на думку, що одного дня намордник порветься. Якщо Вікторові здасться, що він має право більше не шанувати мене, то страшно навіть уявити, як він поведеться, адже він гарячий, самолюбивий, а головне, марнославний. У нього не досить розуму, щоб знайти гідний вихід із складного становища; шалені пристрасті можуть штовхнути його на що завгодно; правда, характер у нього слабкий, і якби йому довелося вбити мене, то й сам він, мабуть, помер би з горя уже наступного дня. Але такого фатального щастя мені можна не боятись.
На мить запала мовчанка, і думки обох подруг звернулися до таємної причини того, що сталося між подружжям д'Еглемонів.
— Мене жорстоко покарали слухняністю, — озвалася Жюлі, кинувши на Луїзу промовистий погляд. — Але я ж не забороняла йому писати мені. О, він забув мене, і він має рацію. Було б жахливо, якби і його життя було розбите! Хіба не досить мого? Чи повіриш, моя люба, я навіть читаю англійські газети в надії побачити там його прізвище. Але він досі не з'явився в палаті лордів.
— То ти знаєш англійську?
— А я тобі хіба не казала? Я навчилася.
— Сердешна! — вигукнула Луїза, схопивши Жюлі за руку. — Як ти можеш досі жити?
— Це таємниця, — відповіла маркіза, майже по-дитячому насварившись на неї пальцем. — Так от слухай. Я приймаю опій. На цю думку наштовхнула мене історія герцогині *** в Лондоні. Ти ж, мабуть, чула, що Матюрен{22} написав про це роман? Лауданові краплі для мене надто слабкий засіб. А прийнявши опій, я сплю. Просипаюся лише годин на сім і присвячую їх дочці.
Луїза дивилася на вогонь, не зважуючись глянути на подругу, чиї страждання вперше постали перед її очима.
— Луїзо, збережи мою таємницю, — сказала Жюлі по хвилинній мовчанці.
В цю мить лакей приніс маркізі листа.
— О Боже! — вигукнула вона, збліднувши.
— Я не запитую тебе, від кого цей лист, — сказала пані де Вімфен.
Маркіза читала і вже нічого не чула. Подруга бачила, що Жюлі то червоніє, то блідне; почуття, які терзали бідолашну жінку, відбивалися в неї на обличчі, її опанувало небезпечне, тривожне збудження. Нарешті вона кинула аркуш у вогонь.
— Цей лист наче обпалив мене! О, я задихаюся!
Вона підхопилась на ноги і пройшлася по кімнаті; очі в неї палахкотіли.
— Він нікуди не виїздив з Парижа! — вигукнула вона.
Її гарячкова мова, яку пані де Вімфен не наважувалася зупинити, уривалася паузами, в яких було щось моторошне. Після кожної мовчанки вона говорила чимраз схвильованіше. Її останні слова таїли в собі якесь жахливе передчуття.
— Всі ці два роки він бачив мене, — а я нічого не знала. Він щодня ловить мій погляд — і це допомагає йому жити. Ти розумієш, Луїзо? Він помирає і просить дозволу попрощатися зі мною. Він знає, що мого чоловіка кілька днів не буде вдома, і зараз сюди приїде. О, я загину! Я вже загинула. Прошу тебе, залишся зі мною. Якщо ми будемо вдвох, він не посміє! Не йди від мене, я себе боюся!
— Але ж мій чоловік знає, що я в тебе обідаю, і приїде мене забрати, — відповіла пані де Вімфен.
— Хай так, до твого від'їзду я відішлю Артура. Я буду і своїм, і його катом. О горе, він подумає, що я його вже не кохаю! І цей лист! Моя люба, деякі фрази я бачу перед собою — вони накреслені вогненними літерами!
У ворота в'їхала карета.
— Ой! — майже радісно вигукнула маркіза. — Він приїхав відкрито, не ховаючись.
— Лорд Гренвіль! — сповістив лакей.
Маркіза як стояла, так і застигла, неспроможна ворухнутись. Артур був такий виснажений, такий блідий, що вона не змогла зустріти його суворо. Він був прикро вражений тим, що Жюлі не сама, проте здавався спокійним і незворушним. Але дві подруги, знаючи про його таємне кохання, відчули в самій його стриманості, у голосі, у виразі обличчя, в поглядах щось від тієї сили, яку приписують електричному скатові. Жюлі й пані де Вімфен мов заціпеніли — так гостро передався їм його нестерпний біль. Почувши голос лорда Гренвіля, пані д'Еглемон уся затрепетала і не зважувалася відповісти йому зі страху, що він побачить, яка велика його влада над нею. Лорд Гренвіль не осмілювався глянути на Жюлі; тому довелося пані де Вімфен підтримувати бесіду, яка нікого не цікавила. Жюлі подякувала подрузі за допомогу зворушливим поглядом. Закохані притлумили свої почуття, будучи змушені триматися в межах, установлених обов'язком і правилами пристойності. Та незабаром доповіли про приїзд пана де Вімфена; коли він увійшов, подруги обмінялися поглядом і без слів зрозуміли, як ускладнилося становище. Втаємничити пана де Вімфена в цю драму було неможливо, а Луїза не мала вагомих причин, щоб попросити чоловіка залишити її в подруги. Коли пані де Вімфен накинула шаль, Жюлі підвелася наче для того, щоб допомогти подрузі зав'язати її, і тихо сказала:
— Я буду мужньою. Він приїхав до мене відкрито — чого ж мені боятися? Але якби не ти, то, побачивши, як він змінився, я зразу впала б до його ніг.
— Отже, Артуре, ви мене не послухалися, — сказала пані д'Еглемон тремтячим голосом, знову опускаючись на кушетку, куди лорд Гренвіль не зважився пересісти.
— Я не міг більше опиратися бажанню почути ваш голос, побути біля вас. Це стало безумством, маячнею. Я вже не володію собою. Я багато міркував; я далі не можу витримати. Я повинен умерти. Але вмерти, не побачивши вас, не почувши шелесту вашої сукні, не зберігши в пам'яті ваших сліз — яка жахлива смерть!