Жюлі мимоволі здригнулася, бо з тону й погляду старої кокетки вона зрозуміла, що маркіза чудово знає Вікторів характер, і, може, навіть краще, ніж вона сама. Отож пані д'Еглемон знітилась і не вельми вдало спробувала приховати свої почуття, як це властиво всім чистим душам у хвилину страждань. Пані де Лістомер задовольнилася відповіддю Жюлі, але з прихованою радістю подумала, що, можливо, дістане нагоду розважитись любовною таємницею, бо, як їй видалося, племінниця завела інтрижку — і, мабуть, вельми забавну. Коли пані д'Еглемон опинилась у великій вітальні, оббитій штофом, з позолоченим карнизом, коли сіла перед каміном, у якому яскраво палахкотів вогонь, за китайською ширмою, поставленою тут для захисту од віконних протягів, її смуток не розвіявся. Та й важко було відчути радість, дивлячись на стелю із старовинними ліпними прикрасами, на меблі, які простояли тут щонайменше сто років. Одначе молодій парижанці було приємно опинитися в цьому глухому закутні, де панувала строга провінційна тиша. Перекинувшись кількома словами з тіткою, — тією самою тіткою, що їй вона, як годиться, була написала після весілля листа, — Жюлі замовкла й сиділа так, ніби слухала оперу. Лише після двох годин мовчанки, гідної ченців-траппістів{13}, до неї дійшло, що вона поводиться нечемно, що на всі тітчині запитання вона відповідала сухо, коротко. Стара маркіза з природженого почуття тактовності, властивого людям минулої епохи, поблажливо поставилася до примхи племінниці й, щоб не бентежити гостю, заходилася плести. Кілька разів вона, правда, відлучалася наглянути за слугами, які розкладали речі в «зеленій кімнаті», призначеній для Жюлі. Але потім вона вмостилася із своїм рукоділлям у глибокому кріслі й нишком спостерігала за молодою жінкою. Жюлі стало ніяково, що вона заглибилась у свої роздуми, і вона спробувала заслужити прощення, пожартувавши з себе.
— Моя люба дівчинко, ми знаємо, що таке вдовина журба, — відповіла тітка.
Треба було мати принаймні сорок років, щоб розгадати іронію, яка ховалася за словами старої дами. Назавтра Жюлі почула себе значно краще, стала говіркішою. Пані де Лістомер уже не сумнівалася, що приручить молоду родичку, яка спочатку видалася їй створінням відлюдкуватим і обмеженим; вона розважала її розмовами про місцеве оточення, про бали, про людей, яких тут можна відвідувати. Всі запитання, що їх маркіза поставила протягом того дня, були власне, пастками, які вона, за звичкою, властивою старим придворним, налаштовувала, щоб розгадати характер племінниці. Жюлі так і не погодилася поїхати куди-небудь розважитись, хоча тітка умовляла її кілька днів. Отож старій дамі довелося відмовитися від наміру вивезти свою гостю в світ, хоч як їй кортіло похвалитися там вродливою небогою. Свій смуток і прагнення до самоти Жюлі пояснювала горем: смертю батька, по якому вона ще носила жалобу. Через тиждень стара дама вже захоплювалася ангельською лагідністю, скромною грацією та поступливою вдачею Жюлі, і її ще дужче стала мучити думка, що ж за таємна журба підточує це юне серце. Жюлі належала до жінок, які народжуються на світ для того, щоб їх любили; вони обдаровують щастям. Її товариство стало таким приємним, таким дорогим для пані де Лістомер, що вона без тями полюбила свою небогу і вже мріяла ніколи не розлучатися з нею. Вистачило місяця, щоб між ними виникла дружба навіки. Не без подиву стара дама помітила, як змінилася пані д'Еглемон. Рум'янець, що палахкотів на її щоках, якось непомітно згас, і обличчя стало матово-блідим. Але разом з тим і смуток її ніби трохи розвіявся. Іноді старій вдові щастило розвеселити юну родичку, і тоді Жюлі сміялася веселим сміхом, але його зразу ж уривала яка-небудь гнітюча думка. Стара дама здогадалася, що невтішна туга, яка затьмарювала життя племінниці, спричинена не спогадом про батька і не розлукою з Віктором; у неї виникло чимало всяких підозр, але, звичайно, їй важко було з'ясувати справжню причину недуги, бо істину ми, як правило, відкриваємо чисто випадково. І ось одного дня Жюлі начебто зовсім забула, що вона заміжня жінка й розвеселилася, мов безтурботна дівчина, вразивши тітку наївністю своїх думок, дитячою пустотливістю, витонченою дотепністю і водночас глибоким розумом — сполученням, властивим для юних француженок. Тоді пані де Лістомер вирішила випитати таємницю цієї душі, дивовижна безпосередність якої вживалася з непроникною замкнутістю. Сутеніло, обидві дами сиділи біля вікна, яке виходило на вулицю. Жюлі знову поринула в роздуми. Вулицею проїхав вершник.
— Ось одна з ваших жертв, — сказала стара дама.
Пані д'Еглемон подивилася на тітку з подивом і тривогою.
— Це молодий англієць, дворянин, шляхетний Артур Ормонд, старший син лорда Гренвіля. Його історія вельми цікава. Тисяча вісімсот другого року за порадою лікарів він приїхав до Монпельє, сподіваючись, що повітря тих країв зцілить його від тяжкої грудної хвороби — він був майже при смерті. А потім почалася війна, і Бонапарт — а той нелюд, як відомо, не може жити, щоб з кимось не воювати, — звелів заарештувати Артура, як і всіх його співвітчизників. З нудьги молодий англієць став вивчати свою хворобу, яку вважали невиліковною. Поступово він захопився анатомією, медициною та іншими подібними науками, що досить дивно для людини з вельможного роду; а втім, цікавився ж Регент{14} хімією! Одне слово, пан Артур досяг дивовижних успіхів і здивував навіть професорів у Монпельє. Заняття науками скрасили йому життя в полоні, а крім того, він зовсім вилікувався. Розповідають, ніби він два роки ні з ким не розмовляв, дихав розмірено, спав у хліві, пив молоко від корови, привезеної з Швейцарії і харчувався тільки крес-салатою. Потім він оселився в Турі, але ніде тут не буває. Він гордий, як павич, та ви, безперечно, здобули над ним перемогу, бо не заради мене ж він щодня двічі проїздить під нашими вікнами, відколи ви тут оселилися. Нема сумніву, він закохався у вас.
Ці слова справили на Жюлі якесь дивне враження. Вона стенула плечима, і її посмішка приголомшила вдову. Нічого схожого на ту мимовільну втіху, яку відчуває навіть жінка найсуворіших правил, коли довідується, що хтось страждає з кохання до неї, не відбилося у спохмурнілому погляді Жюлі. На її обличчі з'явився вираз огиди, майже жаху. Не так відкидає будь-яке поклоніння жінка заради одного, коханого; тоді вона здатна сміятись і жартувати; а Жюлі в цю мить скидалася на людину, яка мучиться згадкою про недавно пережиту небезпеку. Тітка, яка вже здогадалася, що Жюлі не любить племінника, була вражена, відкривши, що вона не любить нікого. Стара дама здригнулася, коли зрозуміла, що серце Жюлі розчароване, що їй вистачило одного дня, а може, однієї ночі, щоб збагнути усю нікчемність Віктора.
«Якщо вона розгадала його, все ясно, — подумала маркіза. — Мій племінничок скоро відчує всі прикрощі шлюбу».
Тоді в неї виник намір перевиховати Жюлі й прилучити її до монархічних поглядів, притаманних добі Людовіка XV. Та вже через кілька годин вона зрозуміла чи, радше, вгадала справжню причину смутку Жюлі — причину, досить поширену в світі.
Молода жінка раптом замкнулася в собі й пішла спати раніше, ніж звичайно. Коли покоївка допомогла їй роздягтися, постелила постіль і вийшла, Жюлі залишилася біля каміна й прилягла на жовту оксамитову кушетку — старовинну кушетку, на якій так затишно буває людині, і не тільки в горі, а й у радості. Поплакавши й позітхавши, вона поринула в задуму; а тоді присунула до себе столик, дістала папір і заходилася писати. Години минали швидко; зізнання, яке Жюлі робила в листі, здавалось, коштувало їй дорого — вона надовго замислювалась над кожною фразою; аж раптом молода жінка залилася слізьми й кинула перо. В цю мить дзиґарі пробили другу. Голова Жюлі впала на груди, наче в умирущої; а коли вона підвела її, то побачила тітку. Стара дама з'явилася несподівано, мовби зійшла з гобелена, який висів на стіні.
— Що з вами, моя дівчинко? — спитала тітка. — Чому ви засиджуєтесь так пізно? І хто ж у вашому віці так гірко плаче та ще й у самотині?
Вона без церемоній сіла біля племінниці й пожирала очима початий лист.
— Ви пишете чоловікові?
— Хіба я знаю, де він? — відповіла графиня.
Тітка взяла листа й почала читати. Вона передбачливо прихопила із собою окуляри. Жюлі дозволила їй взяти листа без найменшого заперечення. І не тому, що їй бракувало почуття власної гідності, не тому, що її мучило усвідомлення якоїсь вини, стала вона такою безвільною. Просто тітка прийшла в одну з тих хвилин, коли душа втрачає всяку опору, коли все їй байдуже — і добро, і зло, і мовчанка, і відвертість. Як ото доброчесна дівчина, що зневажливо поводиться з коханим, а ввечері, відчуваючи себе покинутою й самотньою, тужить по ньому і прагне звірити кому-небудь свою печаль, Жюлі, не ремствуючи, дозволила старій дамі зірвати печать, яку правила пристойності накладають на незапечатаного листа, і сиділа, замислившись, поки маркіза читала: