Минали роки. Мені довелося чути безліч різних версій цієї ж історії про мірошника та жінку корехідора, і завжди з уст сільських та хутірських дотепників, на кшталт покійного дядька Репели; бачив її я і надруковану в різних «Романсах сліпого» і навіть у славнозвісному «Романсеро» незабутнього дона Агустіна Дурана[2].
У всіх версіях суть одна: це трагікомічний, дотепний і вкрай ущипливий урок моралі, одна з тих драматичних моральних проповідей, які так полюбляє наш народ; проте форма, розвиток дії і окремі деталі дуже, навіть разюче відрізняються від оповіді нашого Репели, настільки відрізняються, що козопас не зміг би розповісти цю історію в своєму селищі в жодній з тих версій, навіть друкованих, без того, щоб пристойні дівчата не позатуляли собі вуха або ж їхні матінки не видряпали йому очі. От як роздули і перекрутили неотесані невігласи з інших провінцій оту бувальщину, яка так принадно, дотепно і невинно звучала в класичному викладі Репели!
Давно вже я мав намір правдиво відтворити дійсність і повернути цьому мандрівному сюжету його первісний вигляд, у якому, поза всяким сумнівом, якнайкраще дотримано усіх правил пристойності.
Така історія цієї книжки… Нумо ж до діла; тобто я хочу сказати, шановний читачу, що починаю повість про корехідора та жінку мірошника, сподіваючись на твій справедливий суд, і от, «коли ти прочитаєш її та перехрестишся більше разів, ніж при зустрічі з самим сатаною (як казав Естебанільйо Гонсалес[3], починаючи свою повість), то, можливо, визнаєш її достойною і гідною побачити світ».
І
Які тоді були часи
Починалося наше насичене подіями сторіччя, яке зараз хилиться вже до заходу. Рік точно не відомий: тільки, очевидно, трапилося це після 1804 і раніше 1808 року.
Правив тоді в Іспанії ще Карл IV Бурбон — «З ласки божої», як було викарбувано на монетах, а можливо, й з ласки Бонапарта, який чи то забув про нього, чи то був дуже до нього прихильний — так писали французькі газети. Інші ж європейські володарі, нащадки Людовіка XIV, вже загубили свої корони (а найстарший з них — і голову), в тій бурі, яка лютувала над нашою спорохнявілою частиною світу, починаючи з 1789 року.
Винятковість становища нашої батьківщини в ті часи виявлялася ще й в іншому. Солдат революції, син якогось корсіканського адвоката, переможець при Ріволі, Пірамідах, Маренго і в добрій сотні інших баталій, щойно увінчав себе короною Карла Великого і наново перекроїв Європу — він створював і знищував цілі держави, перекреслював кордони, вигадував нові династії, і всюди, де промчався він на своєму бойовому коні, подібно до смертоносного землетрусу чи «антихриста», як називали його північні держави, — всюди змінював він назви країн, спосіб життя, помешкання, звичаї і навіть одяг народів… Проте батьки наші (царство їм небесне) були далекі від того, щоб боятися чи ненавидіти його, ні, вони тішилися, славлячи його надзвичайні подвиги, ніби йшлося про героя рицарського роману або про події на іншій планеті, — їм і на думку не спадало, що коли-небудь він рушить на Іспанію і лютуватиме тут так само, як у Франції, Італії, Німеччині та інших країнах. Раз на тиждень (інколи двічі) до найбільших міст Піренейського півострова прибувала пошта з Мадріда, а з нею — який-небудь номер «Газети» (вона теж не була щоденною). З «Газети» міська верхівка дізнавалася (при умові, що «Газета» про це сповіщала), з’явилася чи зникла ще якась держава за Піренеями, відбулася чи ні ще одна баталія, в якій брали участь шість або вісім королів та імператорів, і дізнавалися також, де перебуває Наполеон: в Мілані, Брюсселі чи Варшаві… Що ж до іншого, то наші батьки жили на старий іспанський лад, за прадавніми звичаями, не поспішаючи, в мирі та ласці божій, зі своєю інквізицією, ченцями, з разючою нерівністю перед законами, привілеями, особливими правами і пільгами, відсутністю будь-якої громадянської чи політичної свободи: як і раніше, вони однаково корилися і преславним єпископам, і всемогутнім корехідорам (владу яких не дуже легко було розмежувати, бо й перші, й другі втручались і в мирські, і в духовні справи); як і раніше, вони сплачували десятини, приміції[4], торговельні податки, субсидії, примусові пожертви, велику і малу ренту, подушне, королівську третину, державні податки, місцеві повинності і ще до п’ятдесяти інших податей, перелічувати які зараз ні до чого.
На цьому й закінчується зв’язок нашої бувальщини з військовими та політичними подіями тієї доби; ми розповіли про події, які відбувалися тоді в світі, з єдиною метою — звернути увагу читача на те, що того року, про який йдеться, (скажімо, 1805-го) в Іспанії панував ще старий лад в усіх сферах громадського та особистого життя, ніби Піренеї перетворилися на своєрідну китайську стіну, що відгороджувала Іспанію від усіх нововведень і перемін.