І так без кінця й краю, повсякчас, і на всі ці прохання незмінною була великодушна і некорислива відповідь: «Будь ласка!»
Отже, тепер ви бачите, що дядькові Лукасу аж ніяк не загрожувало зубожіння.
IV
Жінка (зовнішній вигляд)
Останньою і, мабуть, найголовнішою причиною, через яку міська знать частенько навідувалася вечорами до дядька Лукаса, було… те, що духовні та світські особи, починаючи з самого сеньйора єпископа і самого сеньйора корехідора, могли тут досхочу милуватися одним з найпринадніших, найвишуканіших, найчарівніших створінь, які будь-коли виходили з рук творця, або, як його іменували Ховельянос[8] та й уся наша школа «офранцужених»[9], «верховного єства».
Створіння це звалося… сенья[10] Фраскіта.
Треба вам сказати, що сенья Фраскіта, законна дружина дядька Лукаса, була порядною жінкою і це добре знали всі вельможні відвідувачі млина. Скажу більше: ніхто з них не наважувався дивитися на неї закоханими очима чи з якимись нечистими помислами. Милувалися нею — ото й тільки, оточували її увагою (треба гадати, при чоловікові) і ченці, і кабальєро, і каноніки, і урядовці; вони схилялись перед нею, як перед чудом краси, що робить честь своєму творцеві. А вона — пустунка, кокетка, справжнє чортеня, кожного розворушить, навіть найзажуренішого. «Але ж і гарненьке створіння!» — частенько казав сам доброчесний прелат. «Справжня еллінська статуя», — докидав ерудит-адвокат, почесний член Академії історії. «Та це сама Єва!» не міг стриматися настоятель францисканського монастиря. «Прегарна жіночка!» — захлинався полковник. «Змія, сирена, чортиця!» — додавав корехідор. «Проте вона жінка добра, ангел, чисто дитина, дівча невинне», — погоджувалися зрештою всі, коли, попоївши досхочу винограду чи горіхів, поверталися до остогидлих в своїй одноманітності домашніх вогнищ.
Дівча невинне, тобто сенья Фраскіта, мала вже близько тридцяти років. Вона була висока на зріст, ставна, пишна, навіть трохи занадто пишна для свого зросту. Схожа була на збільшену Ніобею, щоправда, бездітну, на жінку-Геркулеса, на римську матрону, — таких ще й досі можна зустріти в Трастевере[11]. Проте більш за все вражала жвавість, легкість, життєрадісність, зграбність цієї могутньої жінки. Щоб справді бути схожою, як твердив академік, на статую, їй бракувало монументального спокою. Вона гнулася, як тростинка, крутилась, як флюгер, кружляла в танці, наче дзига. Обличчя її було ще рухливіше і тому ще менш скульптурне. Особливо прикрашали його п’ять ямочок: дві на одній щоці, одна на другій, ще одна, зовсім маленька, в лівому кутику завжди усміхнених уст, і остання, найбільша з усіх, — посередині округлого підборіддя. Додайте до цього лукаві погляди, підморгування, найрізноманітніші повороти голови, які так пожвавлювали її мову, і ви матимете уяву про це гарне, принадне личко, яке завжди пашіло здоров’ям і радістю.
Ні сенья Фраскіта, ні дядько Лукас не були андалузцями: вона була наваррка, а він — мурсієць. У п’ятнадцять років Лукас потрапив у місто до єпископа, попередника теперішнього, і був у нього напівпажем, напівслугою. Покровитель готував Лукаса на служителя церкви і, мабуть, саме з цією метою, аби забезпечити необхідний для отримання сану прибуток, заповів йому млин. Проте Лукас, котрий на час смерті його преосвященства був ще тільки послушником, того ж дня зрікся духовного сану і пішов у солдати, бо йому більше кортіло побачити світ і пошукати різних пригод, ніж служити обідню чи молоти зерно. В 1793 році він брав участь у війні в Західних Піренеях, будучи ординарцем доблесного генерала дона Вентури Каро, ходив на штурм фортеці Кастільйо Піньйон, потім довгий час служив у північних провінціях і, зрештою, вийшов у відставку. В Естельї Лукас познайомився з сеньєю Фраскітою, що звалася тоді просто Фраскітою; він покохав її, одружився і привіз до Андалузії, на свій млин, котрому судилося стати свідком мирного і щасливого перебігу їхнього життя в цій долині сліз і сміху, якою є наш світ.
8
Гаспар Мельчор де Ховельянос (1744–1811) — іспанський політичний діяч і письменник, послідовник французьких просвітителів.