Сенья Фраскіта, переселившись з Наварри в цю глушину, не схотіла перейняти жодного з андалузьких звичаїв і дуже відрізнялася від місцевих жінок. Одягалася вона простіше, вбрання її було легше і вишуканіше; вона часто милася й не заважала сонцю та вітру пестити її оголені руки і шию. Вбиралася вона майже так само, як вельможні пані — жінки на картинах Гойї, або як королева Марія-Луїза, от тільки спідниця в неї була завширшки не півкроку, а цілий крок і трохи короткувата, так що можна було бачити її маленькі, стрункі ноги; комір сенья Фраскіта носила круглий і відкритий, за мадрідською модою, — в Мадріді вона зупинялася зі своїм Лукасом на два місяці, проїздом з Наварри до Андалузії; волосся в неї було зібране вгору у високу зачіску, яка ще дужче підкреслювала чарівність точеної шиї і голови; сережки з підвісками прикрашали маленькі вуха, а тонкі пальці її згрубілих, але чистих рук були внизані перснями. І останнє: голос сеньї Фраскіти переливався всіма тонами, наче звуки мелодійного музичного інструмента, а її веселий сміх розсипався срібними передзвонами, як благовіст у великодню ніч.
Тепер намалюємо портрет дядька Лукаса.
V
Чоловік (зовнішній вигляд і внутрішній світ)
Дядько Лукас був потворніший за Піціо[12]. Такий він був завжди, а тепер, коли йому стало під сорок, він споганів ще більше. Проте мало таких симпатичних і приємних людей пустив творець у світ. Покійний єпископ був у захваті від жвавого, кмітливого, дотепного хлопця і впросив його батьків, які теж були пастирями, але не людських душ, а звичайнісіньких овець, віддати Лукаса йому на виховання. Та юнак змінив семінарію на казарму, як тільки помер його преосвященство. Генерал Каро відзначив Лукаса серед цілої армії, зробивши його своїм денщиком, довіреним слугою в походах. Коли зрештою кінчилася військова служба дядька Лукаса, він так само легко полонив серце сеньї Фраскіти, як свого часу завоював прихильність генерала і прелата. Наваррка, котра вступила тоді в свою двадцяту весну і на котру накидали оком усі парубки Естельї (а деякі з них були багатенькі), не змогла встояти перед іскрометними дотепами, веселими витівками, перед очицями цієї гострої на язик закоханої мавпи, перед лукавою і водночас ніжною усмішкою цього мурсійця, такого відважного, такого красномовного, такого розважливого, який зміг урешті задурити голову не тільки своїй жаданій, але й її батькам.
І тоді, і в роки, про які ми розповідаємо, Лукас був невисокий на зріст (в усякому разі, порівняно зі своєю жіночкою), трохи згорблений, дуже смаглявий, безбородий, носатий, капловухий і рябий. Зате рот у нього був правильний, а зуби бездоганні. Можна сказати, що лише зовні цей чоловік був грубий і потворний; та досить було зазирнути в нього хоч трохи глибше, як розкривалися його достоїнства, і починалися ці достоїнства з зубів. Потім ішов голос — бентежний, гнучкий, принадний, інколи мужній і владний, інколи — м’який і солодкий (коли треба було про щось просити) — і в тому, і в іншому випадку важко було встояти проти цього голосу. Спочатку діяв на вас голос, потім — те, що він промовляв: а промовляв він усе доречно, розумно, дотепно, переконливо… І, нарешті, душа дядька Лукаса була мужня, щира, чесна, мав він здоровий глузд, був допитливий, мав гостре внутрішнє чуття людей і обставин, багатий досвід; з глибоким презирством ставився Лукас до неуків, до якого б суспільного стану вони не належали, а дар іронії, жарту, сарказму робив його схожим, в очах академіка, на дона Франсіско де Кеведо[13] — тільки дещо спрощеного.
Такий був зовнішній вигляд і внутрішній світ дядька Лукаса.
VI
Таланти подружжя
Отож сенья Фраскіта шалено кохала дядька Лукаса і вважала себе найщасливішою жінкою у світі, бачачи, як палко він любить її. Дітей у них не було, як ми вже знаємо, і кожне з них присвятило себе найзворушливішим турботам та піклуванню про другого, але їхня сердечна взаємна щирість ніколи не мала сентиментального, солодкаво-нудотного характеру, як це майже завжди буває у бездітного подружжя. Навпаки, їхні стосунки відзначалися простотою, життєрадісністю, жартами і взаємною довірою, немов у дітей, що разом бавляться, розважаються і люблять одне одного, як свою душу, та ніколи про це не говорять і навіть не усвідомлюють своїх почуттів.
12
Піціо — ім’я гранадського шевця. На початку XIX ст. він був засуджений до страти і перед смертю помилуваний. Від потрясіння у нього повипадало волосся, а обличчя вкрилося виразками. Ім’я його стало позначенням потворності.