До речі, ще й нині є немало людей, які з повним знанням справи могли б розповісти про яскраво-червоний плащ і трикутний капелюх. Я сам, як і всі, що народилися в цьому місті протягом останніх років владарювання дона Фердінанда VII, чудово пам’ятаю оті спорохнявілі знаки влади, — вони висіли на цвяху, що був єдиною прикрасою голої стінки в старій занедбаній вежі будинку його ясновельможності (вежа ця призначалася в мій час для дитячих забавок онуків корехідора); чорний капелюх висів угорі, червоний плащ — нижче під ним; вони здавалися привидом абсолютизму, саваном корехідора, запізнілою карикатурою на його владу, подібно до тих, що вуглем і суриком креслили на стінах хлопчаки-конституціоналісти 1837 року — саме такими ми тоді були, коли сходилися в цій вежі. Ті речі висіли, немов пугало для горобців, а колись же вони були пугалом для людей.
Що ж до згаданого вище не зовсім звичайного зовнішнього вигляду сеньйора корехідора, то, як кажуть, був він згорблений — ще більше, ніж дядько Лукас. Майже горбатий, зросту нижче середнього, миршавий, хворобливий; ноги мав вигнуті на зразок арки, а ходу — sui generis[18] (тобто він погойдувався з боку на бік і ззаду наперед); про таку ходу може дати уявлення лише безглуздий вираз — «шкутильгати на обидві ноги». Зате обличчя його, як розповідають, з великими темними очима, в яких палахкотіли гнів, свавілля і хтивість, було правильне, хоч і дуже зморщене через повну відсутність як передніх, так і кутніх зубів, і мало той зеленувато-смаглявий колір, яким відзначаються майже всі кастільці. Тонкі й рухливі риси обличчя свідчили зовсім не про високий злет душі корехідора, а якраз навпаки — таїли в собі хитрість і злобну підступність, а вираз якогось аристократично-розпусного самовдоволення свідчив про те, що цей чоловік замолоду мав великий успіх у жінок, незважаючи на криві ноги та горб.
Дон Еухеніо де Суньїга-і-Понсе де Леон (так звали його ясновельможність) народився в Мадріді в знатній родині. Років йому було десь близько п’ятдесяти п’яти, з них чотири роки він пробув на посаді корехідора того самого міста, про яке йде мова, де він і одружився невдовзі після свого прибуття з дуже родовитою сеньйорою, про яку ми скажемо свого часу.
Панчохи дона Еухеніо (єдина частина його вбрання, за винятком черевиків, яка не була схована під широчезним яскраво-червоним плащем), були білого кольору, а черевики — чорні з золотими пряжками. Та коли спека у відкритому полі змусила його скинути плащ, то під ним виявилися пишне батистове жабо, саржовий камзол сизого кольору з вишитими гладдю зеленими гілочками, короткі чорні шовкові штани, величезний каптан з того ж краму, що й камзол, багато оздоблена коротка шпага, жезл з китицями і чудові замшеві рукавички солом’яного кольору, яких корехідор ніколи не надягав, а завжди тримав у руці як ознаку свого високого становища.
Альгвасила, який простував за сеньйором корехідором на відстані двадцяти кроків, звали Гардунья[19], і він цілком виправдовував своє ім’я. Худий, спритний, цей чоловік, ідучи, встигав дивитися вперед, назад, праворуч і ліворуч одночасно. Довга шия, відразливе маленьке обличчя, руки, наче батоги, робили його схожим і на тхора, коли той вистежує свої жертви, і на мотузку, якою їх зв’язують[20].
Той корехідор, що перший звернув на нього увагу, сказав, не замислюючись: «З тебе вийде справжній альгвасил…» І він був альгвасилом уже при чотирьох корехідорах.
Гардунья мав сорок вісім років; носив він теж трикутний капелюх, менший, правда, ніж у його сеньйора (бо, повторюємо, капелюх корехідора був поза всяким порівнянням), чорний плащ, чорні панчохи — взагалі він ходив у всьому чорному; жезл у нього був без китиць, а замість шпаги — щось подібне до рожна.
Оте чорне опудало було схоже на тінь свого вичепуреного хазяїна.
IX
«Но-о, довговуха!»
Де б не проходили корехідор та його прихвостень, селяни кидали роботу, знімали шапки і вклонялися до землі, — правда, більше від страху, ніж з поваги, — а потім тихесенько перемовлялися.
— Ранувато зібрався сьогодні сеньйор корехідор до сеньї Франскіти!