Серед його прибічників опинився й Аларкон. Коли в 1859 р. розпочалася війна в Марокко, письменник добровільно йде в армію. Пізніше він двічі представляє в парламенті партію «Ліберальний союз», бере активну участь у передвиборчій кампанії О'Доннеля. Скинення Ізабелли II та події п'ятої революції (1868–1874) не змінюють його політичної орієнтації. Все більше схиляючись у бік правих, письменник на середину 70-х років остаточно переходить до табору консерваторів. Свого часу пристрасний противник монархії Бурбонів, він у 1875 р. закликає «Ліберальний союз» підтримати утвердження на іспанському престолі короля Альфонса, що прийшов до влади після поразки республіканців. У тому ж році Аларкон стає членом Державної ради, а дещо пізніше обирається до Академії. Вступна промова обраного академіка, яка називалася «Про мораль у мистецтві», ще раз засвідчила про відмову письменника від своїх колишніх прогресивних переконань. Відверто консервативні й останні художні опуси Аларкона: соціально-тенденційні романи «Скандал» (1875), «Дитина на кулі» (1880), «Блудниця» (1882).
В історії іспанської літератури прізвище Аларкона пов'язане зі становленням національного варіанта критичного реалізму. В той час, коли в країнах Західної Європи реалістичне мистецтво вже дало цілу плеяду талановитих майстрів (Бальзак, Стендаль, Діккенс, Теккерей), в Іспанії провідна роль і далі належить романтизму, який, однак, усе більше втрачає своє значення. Імена Хосе де. Еспронседи та Маріано Хосе де Ларри вже стали надбанням національної літературної традиції. Минули й театральні тріумфи Анхеля де Сааведри, Гарсії Гутьєрреса, Хуана Еухеніо Артсенбуча. Поступово романтична тенденція набуває епігонського характеру, не втрачаючи, проте, впливу на національну літературу. Не можуть відійти від романтизму й перші автори новоутвореної школи критичного реалізму. В романтичному дусі написано юнацькі вірші Хуана Валери, близькі до поетики романтизму ранні історичні романи Переса Гальдоса («Золотий фонтан») і Бласко Ібаньєса («Граф Гарсі Фернандес»). Тим більше не зміг уникнути впливу романтичної традиції Аларкон, один з перших представників критичного реалізму в країні.
До літературної діяльності Аларкон звертається дуже рано. Перший свій прозовий твір — роман «Фінал Норми» — він створив у сімнадцятилітньому віці (опубл. 1855 р.). Роман буквально переповнений романтичними штампами. Їх так багато, що часом оповідь починає набувати пародійного характеру. Сам Аларкон згодом назве свій перший твір «невинним хлоп'яцтвом». Однак уже в «Фіналі Норми» вирізняються певні особливості творчої манери письменника, які з усією повнотою зазвучать у такому визначному творі, як «Трикутний капелюх», де в художній формі знайдуть адекватне вираження ліризм, романтична схвильованість і мрійливість музики Белліні. Лишиться характерним для почерку зрілого письменника легкий іронічний настрій оповіді, який ніби пом'якшує романтичну екзальтацію початківця.
Риси романтичного світосприйняття зберігаються і в подальших творах Аларкона. Починаючи з 50-х років XIX ст., письменник звертається до малої прози, створюючи численні оповідання, згодом об'єднані в збірки «Любовні оповідання» (1881), «Маленькі національні історії» (1881) і «Невірогідні оповідки» (1882). Елементи романтичної поетики, поступово втрачаючи характер екзотичної бутафорії, органічно входять до художнього арсеналу письменника. Оповідання свідчать про явне тяжіння Аларкона до реалізму. Особливо відчутно це в деяких оповіданнях збірки «Маленькі національні історії».
Жанри малої прози в іспанській літературі ще за часів раннього Відродження набувають особливої популярності саме напередодні виникнення критичного реалізму. Починаючи з «Листів простакуватого ледаря» (1820) Міньяно, в національній літературі утверджується, наприклад, жанр нарису (сатиричний нарис, етнографічний нарис). Новою віхою на шляху оволодіння реалістичними засобами відображення дійсності стали нариси видатного іспанського сатирика XIX ст. Маріано Хосе де Ларри.