— Буду там рівно о восьмій! — похопився Гардунья.
— Не супереч! — гаркнув корехідор, раптом знову згадавши про своє високе становище.
Гардунья вклонився.
— Отже, домовились, — уже лагідніше провадив далі корехідор, — о восьмій рівно ти будеш в селі. Від села до млина буде… мабуть, півліги…
— Чверть.
— Не перебивай!
Альгвасил знов уклонився.
— Чверть… — повторив корехідор. — Отже, о десятій… Як гадаєш, о десятій?..
— Раніше! О пів на десяту ваша милість уже спокійно може стукати в двері млина!
— Ну, чоловіче! Ти ще казатимеш, що мені робити!.. Ну, а ти будеш…
— Я буду скрізь… Але мій головний штаб розміститься в ярку. Ой, ледве не забув!.. Ідіть, ваша милість, пішки і без ліхтаря…
— Хай тобі грець з твоїми порадами! Чи ти гадаєш, що я вперше йду в похід?
— Даруйте, ваша милість… Стривайте! Ще одне. Стукайте не в ворота, що виходять на майданчик, а в ті дверцята, які над лотоками…
— Хіба над лотоками є двері? Мені це і на думку не спадало.
— Так, сеньйоре, дверцята над лотоками ведуть прямісінько до спальні мірошника… але дядько Лукас ніколи не входить і не виходить цими дверцятами. Тому якщо він навіть і повернеться несподівано…
— Зрозуміло, зрозуміло… Я вже оглух від твого базікання!
— І останнє: постарайтеся, ваша милість, повернутися до світанку. Тепер розвидняється о шостій…
— Не можеш без порад! О п’ятій я буду вдома… Поговорили, та й годі… Геть з очей моїх!
— Ну, сеньйоре… хай щастить! — і альгвасил якось боком простяг до корехідора руку, дивлячись на стелю.
Корехідор опустив у простягнуту руку песету, і Гардунья вмить як крізь землю провалився.
— Хай йому біс!.. — пробурмотів дідуган трохи згодом. — Забув сказати цьому настирному базікалу, щоб захопив з дому ще й колоду карт! До половини десятої мені робити нічого, я б хоч пасьянс розклав!..
XV
Буденне прощання
Була дев’ята година вечора, коли дядько Лукас і сенья Фраскіта, доробивши що треба на млині та в хаті, повечеряли салатом, добрячим шматком м’яса з помідорами та виноградом, який лишився в уже відомому нам кошику; все це зросили кількома ковтками вина і вибухами сміху на згадку про корехідора; потім глянули одне на одного приязно, як люди, цілком задоволені своєю долею і собою, а тоді, позіхнувши солодко, що свідчило про їхній цілковитий душевний спокій, сказали одне одному:
— Ну, ходімо вже вкладатися спати, а завтра що бог дасть.
Цієї миті два гучні, владні удари у ворота розітнули повітря.
Чоловік і жінка здивовано перезирнулися.
Уперше до них стукали у таку пізню пору.
— Піду гляну… — сказала безстрашна наваррка і рушила до воріт.
— Облиш! Це моя справа! — вигукнув дядько Лукас з такою гідністю, що сенья Фраскіта відступилася. — Я сказав тобі — не ходи! — додав він твердо, побачивши, що вперта жінка йде за ним.
Вона скорилася і залишилась у хаті.
— Хто там? — запитав дядько Лукас ще з середини майданчика.
— Правосуддя! — відповів голос за ворітьми.
— Яке правосуддя?
— Місцеве. Відчиніть іменем сеньйора алькальда!
Дядько Лукас припав оком до майстерно замаскованого вічка і при сяйві місяця впізнав альгвасила з сусіднього села.
— Скажи краще, відчиніть п’яниці-альгвасилу! — крикнув мірошник, відсуваючи засув.
— А це те саме… — відповіли з-за воріт. — Я маю власноручний наказ його милості! Добривечір, дядьку Лукас… — додав він входячи, вже менш офіційно і більш доброзичливо, наче став зовсім іншою людиною.
— Бережи тебе боже, Тоньюело! — мовив мірошник. — Подивимося, що то за наказ… Сеньйор Хуан Лопес міг би вибрати більш слушний час і не турбувати порядних людей серед ночі! То, певно, твоя вина. Ти, мабуть, дорогою кудись навідався і добре залив очі! Хильнеш чарчину?
— Ні, сеньйоре, часу нема. Мусите негайно йти зі мною. Читайте наказ.
— Як то йти? — вигукнув дядько Лукас, входячи до кімнати з наказом в руках. — Посвіти, Фраскіто!
Сенья Фраскіта відкинула вбік те, що тримала в руках, і запалила світильник.
Дядько Лукас швидко глянув, що ж вона відкинула, і впізнав свій здоровенний мушкет, який стріляв кулями вагою в півфунта.