— Я теж, — відповів дядько Лукас, включаючись у гру.
І підозра, яка запала йому в серце ще на млині, цілком заполонила його ревниву душу.
«Цією подорожжю, — міркував він про себе, — я завдячую хитрощам закоханого корехідора. Його освідчення, котре я підслухав сьогодні, сидячи на альтанці, показує, що підтоптаному мадрідцю увірвався терпець. Можна бути певним: цієї ночі він ще раз навідається до млина, тому й викурив мене звідти… Та дарма! Фраскіта — то є Фраскіта, вона не відчинить дверей, хоча б і хату підпалили!.. Та що там: якщо навіть вона і відчинить, якщо навіть корехідор піде на хитрощі і якось проникне до моєї прегарної наваррки, все одно старий пройдисвіт впіймає облизня. Фраскіта — то є Фраскіта! Проте, — додав він за хвилину, — добре було б повернутися додому якнайраніше!»
Та ось дядько Лукас з альгвасилом прибули до села й попрямували до будинку сеньйора алькальда.
XVII
Сільський алькальд
Сеньйор Хуан Лопес удома і на службі був справжнім втіленням тиранії, жорстокості та пихи стосовно до людей, які від нього залежали, проте в хвилини, що залишалися від службових обов’язків, клопотів по господарству і щоденного биття власної жінки, він ласкаво згоджувався розпити глек вина в товаристві писаря та паламаря; того вечора ця процедура вже підходила до кінця, коли перед алькальдом став мірошник.
— О, дядько Лукас! — вигукнув алькальд, чухаючи потилицю, наче хотів вичухати звідти натхнення, щоб краще збрехати. — Як здоров’ячко? Гей, писарю, налий-но склянку вина дядькові Лукасу! А сенья Фраскіта? Все така ж гарна? Давно я її не бачив! Так, чоловіче… гарно мелете! Житній хліб не відрізниш від пшеничного! Отже… ну… Сідайте, відпочиньте, ми, слава богу, не поспішаємо.
— Як на мене, то цур йому, тому поспіху! — підхопив дядько Лукас, який досі не розтуляв рота, але підозри його ще посилилися від цього дружнього прийому після такого грізного і беззаперечного наказу.
— Так от, дядьку Лукас, — провадив далі алькальд, — якщо ви не дуже квапитесь, то переночуйте тут, а завтра раненько ми й вирішимо нашу справу…
— Та добре… — відповів дядько Лукас із прихованим глумом і лукавством, які не поступалися дипломатії сеньйора Хуана Лопеса. — Коли справа не термінова… можна переночувати і не вдома.
— Не термінова справа і для вас безпечна, — додав алькальд, обдурений тим, кого сам хотів ошукати. — Можете бути цілком спокійні. Чуєш, Тоньюело… Підсунь сюди ящик, хай дядько Лукас сідає.
— Коли так, то… хильнімо! — вигукнув, сідаючи, мірошник.
— Тримайте, — сказав алькальд, підносячи йому повну склянку.
— З добрих рук… Переполовиньте, ваша милість!
— Ну, ваше здоров’я! — промовив сеньйор Хуан Лопес і випив половину.
— Ваше здоров’я… сеньйоре алькальд, — відповів дядько Лукас, допиваючи решту.
— Гей, Мануело! — гукнув алькальд служницю. — Скажи господині, що дядько Лукас лишається у нас ночувати. Хай постелить йому на горищі.
— Е, ні!.. Ні в якому разі! Я й на сіннику висплюсь як король.
— Дивіться, ми ж маємо що постелити…
— Певен, та нащо ж завдавати клопоту сім’ї? У мене є плащ…
— Ну, то як хочете. Мануело, скажи господині, що нічого не треба…
— Ви тільки дозвольте мені йти вже спати, — позіхаючи на весь рот, попросив дядько Лукас. — Вчора я всю ніч молов, майже не стулив очей…
— Добре! — милостиво згодився алькальд. — Можете йти хоч зараз.
— Та й нам час збиратися, — сказав паламар, заглядаючи в глечик, чи не лишилося на денці вина. — Вже, мабуть, десята година… чи близько того.
— За чверть десята… — сповістив писар, розливши в склянки залишки вина.
— Отже, спати, кабальєро! — оголосив гостинний господар, осушуючи склянку.
— До завтра, сеньйори, — мовив мірошник, допиваючи свою.
— Стривайте, вам посвітять… Тоньюело! Проведи дядька Лукаса на сінник.
— Сюди, дядьку Лукас!… — сказав Тоньюело. Він прихопив з собою і глечика — а раптом там лишилося кілька краплин!
— До завтра, як бог дасть, — додав паламар, допивши рештки з усіх склянок. І пішов, заточуючись і весело співаючи «De profundis»[30]
— Ну, сеньйоре, — сказав алькальд писареві, коли вони залишилися вдвох, — Лукас нічого не підозрює. Можемо спати спокійно, і… хай щастить корехідорові!
XVIII
Тут ви дізнаєтеся, що сон дядька Лукаса був не дуже глибокий
Минуло лише п’ять хвилин, і якийсь чоловік вистрибнув з вікна сінника сеньйора алькальда. Вікно виходило на стайню і було не вище восьми ліктів від землі.