На стайні під дашком стояли великі ясла, до яких були прив’язані шість чи вісім верхових тварин різних порід, причім усі слабкої статі. Коні, мули і осли сильної статі складали окремий табір, і тримали їх окремо.
Чоловік відв’язав осідлану ослицю і за вуздечку вивів її до воріт; відсунув засув, скинув защіпку, нечутно відчинив ворота і опинився в полі.
Тієї ж миті він скочив на ослицю, вдарив її п’ятами і мов стріла полетів до міста, але не шляхом, а навпростець через поля і луки, немов боявся когось зустріти.
То був дядько Лукас: він поспішав до млина.
XIX
Голоси, що волають у пустелі
— Якийсь алькальд надумав обкрутити мене, чоловіка з Арчени![31] — говорив сам до себе мурсієць. — Завтра ж піду до сеньйора єпископа, щоб запобігти лихові, та розповім йому все, що трапилося зі мною цієї ночі! Викликати мене так негайно, так таємниче і в такий непідходящий час; вимагати, щоб я прибув сам; морочити мені голову теревенями про королівську службу, про фальшивомонетників, відьом і духів, щоб зрештою поставити мені дві склянки вина та випровадити спати. Ясніше ясного! Гардунья передав алькальду настанови корехідора, і той зараз веде наступ на мою жінку… Хто знає, може, я під’їду, а він саме стукає в двері! Або застану його вже в середині — хто зна!.. Хто зна!.. Але що ж то я кажу? Сумніватися в моїй наваррці — то бога гнівити! Вона не може!.. Не може моя Фраскіта!.. Не може!.. А втім, що це я? Хіба є щось неможливе в світі? Хіба вона не пішла за мене, така красуня за таку почвару?
Розміркувавши так, бідолашний горбань заплакав…
Він зупинив ослицю, трохи заспокоївся, витер сльози, зітхнув тяжко, витяг кисет, узяв щіпку чорного тютюну, пом’яв його і скрутив цигарку; потім дістав кремінь, губку та кресало й кількома ударами викресав вогонь.
У цю мить він почув стукіт копит по дорозі, що проходила кроків за триста від нього.
«Який я необачний! — подумав Лукас. — А що як це мене розшукує правосуддя і я себе виказав отим кресанням!»
Він згасив вогник, спішився і зачаївся за ослицею.
Але ослиця, зрозумівши все інакше, вдоволено заревла.
— У, клята! — вилаявся дядько Лукас, силкуючись стулити їй рота обома руками.
І зразу ж, як чемна відповідь, почувся рев з боку дороги.
«Ну, пропав я! — подумав мірошник. Правду каже прислів'я: нема гіршого зла, як надіятись на осла!»
І, так розміркувавши, він скочив у сідло, хльоснув ослицю і помчав у бік, протилежний тому, звідки долинув рев.
Але от що дивно: той, хто їхав на співрозмовнику Лукасової ослиці, перелякався, мабуть, не менше ніж мірошник. Кажу так тому, що він теж збочив з дороги і кинувся навтьоки через засіяне поле в інший бік, гадаючи, напевно, що то якийсь злочинець, підкуплений доном Еухеніо, або альгвасил.
Мурсійця тим часом мучила гризота:
— Ну й ніч! Ну й світ! Як перевернулося моє життя за якусь годину! Альгвасили стають звідниками: алькальди зазіхають на мою честь; осли ревуть коли не слід, а тут, у грудях, моє жалюгідне серце насмілилося взяти під сумнів найшляхетнішу з усіх створених богом жінок!
О боже, боже! Дай сили швидше добратися додому і побачити там мою Фраскіту!
Так, ідучи навпростець через поля й чагарники, дядько Лукас десь близько одинадцятої години ночі без усяких пригод придибав додому…
Прокляття! Ворота на млин були розчинені навстіж!
XX
Сумніви і дійсність
Розчинені… але ж він, від’їжджаючи, чув, як жінка замикала їх на ключ, засув та ланцюжок!
Отже ніхто, крім неї самої, не міг їх відчинити.
Але ж як? Коли? Нащо? Обдурили? Примусили? А може, вона це зробила з власної волі, змовившися з корехідором?
Що він зараз побачить? Про що дізнається? Що чекає на нього всередині? Сенья Фраскіта втекла? Її викрали? А може, вона мертва? Чи в обіймах суперника?
«Корехідор сподівався, що я не повернуся вночі, — похмуро мовив сам до себе дядько Лукас. — Алькальд напевне дістав наказ — хоч і в кайдани мене закувати, а додому не відпустити… Чи знала про це Фраскіта? Чи була в змові? Чи вона стала жертвою обману, насильства, підлоти?»
На ці тяжкі роздуми бідолашний витратив не більше часу, ніж було йому потрібно, щоб перейти альтанку.
Двері будинку теж були відчинені. Як і в усіх селянських оселях, першою була кухня…
В кухні порожньо.
Проте в каміні палахкотіло яскраве полум’я… в каміні, де не було ніякого вогню, коли він від’їжджав, та й взагалі до середини грудня камін ніколи не топили!
31
Арчена — містечко в провінції Мурсія. Мурсійці в Іспанії мають репутацію хитрих людей, пройдисвітів.