Мало того, на одному з гачків висів запалений ліхтар…
Що все це означало? І як пов’язати ці ознаки присутності людей з мертвою тишею, що панувала в домі?
Що з жінкою?
І тільки тоді помітив дядько Лукас на бильцях двох чи трьох стільців, присунутих до каміна, чиєсь убрання…
Придивившись до нього, він так несамовито зойкнув, що той зойк застряг у нього в горлі й перейшов у глухе ридання. У нещасного було таке відчуття, ніби він задихається. Мірошник схопився руками за горло. Він пополотнів, його почало корчити, очі мало не вискакували з орбіт, а погляд був прикутий до цього вбрання. Бідолаху пройняв жах, мов у засудженого на страту злочинця, якому показали балахон смертника.
Бо те, в що він утупив очі, було не що інше, як яскраво-червоний плащ, трикутний капелюх, камзол і жилет сизого кольору, чорні шовкові штани, білі панчохи, черевики з золотими пряжками і навіть жезл, шпага та рукавички ненависного корехідора… Вбрання це — балахон ганьби мірошника, саван його честі, плащаниця його життя!
Грізний мушкет лежав у кутку, куди дві години тому його кинула наваррка…
Дядько Лукас стрибнув, мов тигр, і вхопив його. Встромивши шомпол в дуло, він пересвідчився, що мушкет заряджений. Перевірив, чи на місці кремінь. Потім підійшов до сходів, які вели до кімнати, де стільки років він спочивав з сеньєю Фраскітою, і глухо пробурмотів:
— Вони там!
Ступив крок, але відразу ж зупинився, огледівся, чи не стежить хтось за ним…
«Нікого! — сказав сам до себе. — Тільки господь… Невже він допустить таке!»
Рішення визріло. Мірошник збирався вже ступити ще крок, коли його блукаючий погляд зупинився на складеному аркуші паперу, що лежав на столі!..
Тієї ж миті коршаком метнувся він до столу і вп'явся пальцями в аркуш, мов кігтями в здобич.
Це було призначення небожа сеньї Фраскіти, підписане доном Еухеніо де Суньїга-і-Понсе де Леон!
«Ось ціна угоди! — подумав дядько Лукас, запихаючи аркуш до рота, щоб угамувати лють, придушити стогін. — Я завжди мав підозру, що вона любить свою сім’ю більше, ніж мене! О, чому в нас нема дітей!.. В цьому все лихо!»
Бідолашний мало не розридався.
Знову накотилася лють: не тямлячи себе, він прохрипів:
— Нагору! Нагору!
І подерся нагору. Однією рукою мірошник намацував сходи, в другій тримав мушкета, в зубах затиснув паскудний папірець.
Підступивши до дверей спальні (двері були замкнені), він, немов на підтвердження своїх підозр, побачив, що крізь шпари в дошках та крізь замкову шпарину пробивається світло.
«Вони тут!» — повторив він.
На мить затримався — ніби щось гірке проковтнув.
І знову подерся нагору… аж поки не опинився біля самих дверей.
В кімнаті ані шелесь.
«Може, там нікого нема!» — майнула несмілива надія.
Та в ту ж мить бідолашний почув кахикання…
То був астматичний кашель корехідора!
Сумнівів більше не було!
Не лишалося й соломинки, за яку міг би вхопитися утопаючий.
В пітьмі страшна посмішка перекреслила обличчя мірошника — так ріже пітьму блискавиця.
Та чого варті усі блискавки громовиць супроти полум’я, яке палає інколи в серці чоловіка?
Проте дядько Лукас (така вже була його вдача, про що ми вже говорили свого часу) почав заспокоюватися, зачувши кашель свого ворога…
Дійсність не так терзала його, як сумніви. Лукас сам признався в той день Фраскіті, що тієї миті, коли він втратить в неї віру, що є, власне, суттю його душі, він стане іншою людиною.
Як і у венеціанського мавра — з ним ми його вже порівнювали, коли описували вдачу Лукаса, — зневіра одним ударом убила в ньому всю його любов, змінила весь його душевний склад і змусила побачити світ таким, яким він його ніколи не знав. Різниця полягала лише в тому, що натура дядька Лукаса була менш трагічна, менш сувора і більш егоїстична, ніж у шаленого вбивці Дездемони.
Рідкісний випадок, але характерний саме для таких обставин: сумніви чи надія (що в даному разі те саме), знову на мить охолодили його.
«А що, коли я помилився! — подумав він. — Може, це кашляла Фраскіта?»
Він був такий змучений, що навіть забув про вбрання корехідора біля каміна, про відчинені двері, забув, що сам читав свідчення своєї ганьби.
Тремтячи від сумнівів, він нахилився й зазирнув у замкову шпарину.
В малесенький трикутник видно було лише узголів’я ліжка… Та саме в цьому трикутничку виднілися краї подушок, а на подушках — голова корехідора!
Сатанинський усміх знову спотворив лице мірошника.
Здавалося, він знову був щасливий…