Плідно розробляючи вже сталу для іспанської літератури традицію, письменник поступово створює власну реалістичну поетику. Цю тенденцію чітко видно при співставленні двох оповідань «Офранцужений» та «Алькальд-вугляр». Обидва оповідання об'єднані спільною темою — уславлення мужності іспанського народу під час війни за незалежність 1808 року, але розкрито цю тему різними художніми засобами.
В оповіданні «Офранцужений» (1856) внутрішнє зіткнення романтичних і реалістичних засад особливо відчутне. Саме за законами романтичного мистецтва створено образ головного героя — аптекаря Гарсії де Паредеса, нащадка звитяжного лицаря, який прославився в боротьбі з французами у XVI ст. Не претендуючи на повноту зображення характеру свого героя, Аларкон обирає лише одну, але головну особливість його внутрішнього світу — ненависть до гнобителів батьківщини. Образ аптекаря створюється за законами романтичного жанру. Все, що оточує героя, набуває відтінку загадковості, недомовленості: дія починається холодної осінньої ночі, на тлі тьмяного неба виникають якісь похмурі обриси тощо. Сповнений таємничості й сам Гарсія де Паредес. Укрупненню образу, наданню йому романтичної неповторності сприяють також прозаїчні зовнішні деталі (герой лише аптекар у маленькому галісійському містечку, одинак і відлюдник) — це навіює читачеві думку про якісь загадкові події, що вплинули на долю Гарсії де Паредеса в минулому. Типовим для романтичної поетики б й фінал оповідання. Гордий, похмурий, самотній індивідуаліст героїчно гине, ціною власного життя знищуючи двадцять французьких загарбників. «Я зробив більше від вас усіх для визволення батьківщини», — урочисто промовляє Гарсія де Паредес, помираючи.
Водночас художня своєрідність оповідання визначається не лише вмілим використанням прийомів романтичної словесності. Тут наявні й елементи реалізму. В невеликому за обсягом оповіданні скупими, але виразними штрихами письменникові вдається створити колективний портрет героїв буремної Іспанії, передати мужність, патріотичний дух іспанського народу. Вдала щодо цього сцена, яка є зав'язкою дії. Натовп жителів Падрона збирається біля аптеки, щоб покарати «зрадника», який запросив до себе французьких офіцерів. Аларкон уникає індивідуалізації персонажів, відмовляючись від будь-яких коментарів. Чуються лише голоси героїв: жіночий вигук, дискант монаха, старечий шепіт. Репліки підкреслено лаконічні, але напрочуд виразні. Гудіння розрізнених голосів набуває єдиного звучання. Перед читачем — народна Іспанія, яка, виступивши проти гнобителів, зуміла відстояти свою честь. Неважко побачити спорідненість героїв Аларкона з історичними прототипами: з доблесними захисниками Сарагоси та з мужніми мадрідцями, що повстали 2 травня 1808 року проти французьких інтервентів. Пізніше ця тема буде розвинута видатним представником критичного реалізму другої половини XIX ст. Беніто Пересом Гальдосом у «Національних епізодах». Та вже у Аларкона зображення боротьби народу за свою незалежність часом досягає епічного масштабу.
Наявність у художній природі оповідання двох принципів — романтичного та реалістичного — призводить до того, що романтичне протиставлення — герой і натовп не несе в собі внутрішньої конфліктності. Як Гарсія де Паредес, так і жителі Падрона, які називають його зрадником, сповнені гарячого патріотизму, ненависті до загарбників.
В оповіданні «Алькальд-вугляр» (1859) переважають уже власне реалістичні засоби та прийоми зображення дійсності. Розвиткові сюжету передує невеликий вступ, що має ознайомити читача з обставинами національно-визвольної війни 1808 р. Щоб бути переконливим, письменник збагачує оповідь історичними екскурсами, використовує фактографічний матеріал. З гіркотою пише Аларкон про зрадницьку позицію правлячих кіл Іспанії, які пішли на компроміс із французькими інтервентами: було проголошено офіційну радість та ентузіазм під страхом смертної кари.
Вступ є своєрідним ескізом, який відкриває епічне полотно, де головна діюча сила — народ. Саме селяни, вуглярі та лісоруби маленького містечка Лапеси, загубленого біля підніжжя покритої вічним снігом гори Муласен, а не аристократична верхівка, яка наслідує звичаї загарбників, є рушійною силою історії. Герой як виняткова особистість більше не цікавить Аларкона. З щирою теплотою, гарячим захопленням розповідає письменник про своїх буденних персонажів. Замість романтичної піднесеності з'являються доброзичлива іронія, підкреслена повсякденність, навіть заземленість доблесних захисників Лапеси. Мало відрізняється від своїх односельців і алькальд Мануель Атієнса, який на очах у читача перетворюється зі звичайного селянина в народного героя.