Але в серці цивілізованого світу, в оточенні освічених народів, і щоб оті освічені народи допустили, аби інші люди жили і вмирали, як істоти, позбавлені розуму, — це негідно, обурливо, це блюзнірство!
Ви, іспанці, відповісте перед богом за ті злочини, що чинять маври в цьому житті, і за покарання їх на тому світі!..
Так, ви, бо ви забули про своє призначення, бо відмовилися від свого права, бо ви зневажили священний закон цивілізації.
Що ж до мене, — гірко промовив він, — то я вже не африканець, не магометанин, я вже не сегрі!.. В п’ятнадцять років я став поетом свого племені. Один великодушний християнин навчив мене твоєї мови та релігії, і через твою мову я пізнав свою історію, і моя історія обпекла мені лице соромом.
Я, нащадок могутніх володарів, обернувся на тварину, як Навуходоносор! Я, поет, живу зневажений світом, який мислить, відчуває, я — ганьба людського роду, парія між громадян, звиродніння й пляма свого племені!..
І я продав свою худобу, продав рушницю, намет, поцілував тричі свою наречену, чарівну Альсіну, і втік з Африки назавжди.
Ось уже десять років я блукаю світом: фортуна була прихильна до мене, за що б я не брався: був я солдатом у Криму, торгував у Індії, був консулом в Єрусалимі, моряком в Америці, усім був, усім буду, лише не ріфенцем.
Та коли моє багатство, моя відвага, моя віра, любов до ближнього зможуть колись прислужитися, щоб повернути моїм братам громадянську гідність, яку вони втратили, щоб допомогти їм зайняти своє місце в ієрархії людства, яке зреклося їх, щоб повернути моїм братам блага цивілізації, про які вони забули, тоді моє життя буде недаремне і щастя вперше торкнеться мого серця!
III
Фанданго
Так говорив Абен-Адул.
Глибоко зворушений, я потис йому руку, і вже збирався відповісти щось банальне в дусі газетних передовиць, які ми, іспанські журналісти, звично присвячуємо нашим планам на майбутнє в Африці (уряд приділяє таким передовицям якнайпильнішу увагу), коли раптом щось улило нові чари і поезію в цю романтичну сцену, яку я, без сумніву, звів би до сірої прози.
Внизу, десь у хащах, серед дерев, що схилилися над річкою, забринів трепетний і ніжний передзвін гітари: пролунало кілька акордів фанданго.
— Слухайте!.. — вирвалося у сегрі. — Луна Африки відгукнулася на моє важке зітхання!.. Те, що ви чуєте, — то спів пустелі, молитва каравану…
Нічний співак завів пісню — нескінченну імпровізацію, мелодію, сповнену солодкої млості, жагучої туги трагічного андалузького кохання.
— Альсіно! — прошепотів африканець.
Так, то була журлива пісня його землі. Спів монотонний, млосно-розмірений — такий спів почув француз Давід в алжірських пісках. Звучало фанданго, потім ронденья, канья, соледад, плаєрас[72]… Увесь віночок простих, незрівнянних мелодій Андалузії, яким нам заздрить навіть натхненна Італія!
І має рацію, бо ніколи ще дух роду людського, дух вигнанців з раю не створював мелодії такої глибоко інтимної та пестливої, невимовно щирої, незбагненної, наче скарга безупинна, журба безнастанна, наче тисячу разів повторений зойк, над яким кружляють наші південні пісні…
Ох! А коли це вночі… в годину, коли спливають в уяві примари минулого, а безладдя, місяць, занурена в дрімотну тишу природа і вічний потяг душі до поезії сколихують найпотаємніші глибини духу, нерозвідані пустелі людської думки… тоді — ой! — тоді ця африканська пісня, ця чарівнича гітара, примхлива, вільна мелодія — жива пам’ять маврів, туга вигнанців за втраченою батьківщиною і подих надії віднайти нову, — витискають з нашого серця сльози зворушення, святу і благодійну журбу, якусь урочисту, піднесену молитву; либонь, уже вона сама може винагородити і спокутувати ціле життя, сповнене пихи та безглуздя.
Саме в таку хвилину забриніла для нас гітара, і я певний, що в той час, як мені спливали на думку яскраві сни мого дитинства, навіяні музикою, шал юності, дорогі серцю істоти, вкрадені в мене смертю, запаморочливі ночі кохання, вчорашнє омріяне майбуття, що вже стало сьогодні минулим, в той час Абен-Адул думав про Африку, де теж ночами пливе жагучий спів, де той самий місяць ллє світло на любі долини Атласу, і в одній з них, може, в цю хвилину перший вітерець свіжим подихом війнув на спалене серце однієї жінки, яка не може забути поета…
Довго стояли ми так, як загіпнотизовані, і кожен з нас відчував на плечах тягар своєї долі…
72
Роденья, канья — андалузькі народні пісні. Соледад — протяжна пісня, танок. Плаєрас — народна андалузька мелодія.