— Що будемо робити? — запитав один з нас.
— Писатимемо! — відповів другий.
— А про що? — поцікавився третій.
Усі навперебій загомоніли:
— Напишемо разом одну новелу.
— Але ж потрібен час, щоб дійти згоди, виробити якийсь план.
— Ну, то хай кожен напише по новелі…
— Але назва має бути однаковою.
— Такою, яка зобов’язувала б, правила за основу дії…
— Так! І для написання відведемо півгодини.
— Давайте ж придумуйте назву, тільки щось екстравагантне…
— Є! — сказав Ларра. — Кожен назве свою новелу так: «Чому вона білява?»
— Чудово! — підхопили всі.
— Отже, маємо блискучу, але важку для розкриття тему. «Чому вона білява?» А й справді, чому? Зрозуміло, що якоїсь однієї причини бути не може, ми мусимо вигадати шість причин.
— В тім-то й суть! Напружимо уяву!
— Увага! Приготувалися!
— Думаю, що за півгодини ми впораємося!
— Зараз п’ята. Пишемо до пів на шосту.
— Ну, починаймо!
— Тихо!..
І заскрипіли пера.
Шість облич прибрали відсутнього виразу, точніше — п’ять, бо свого я бачити не міг. Згодом на обличчях почали відбиватися то радість, то жах, то ніжність, то сарказм…
Уява кожного полинула за межі кімнати, думки злітали до небес, спускалися на землю, відвідували далекі країни, побували в різних епохах серед знайомих тільки їм персонажів.
Невдовзі Егілас пригадав, що на нього чекає Люка, який дуже хворий, отож він покинув нас, написавши лише кілька рядків.
А ми п’ятеро і далі зазнавали мук творчості, бо ж відомо, що кожен поет надихає себе для цього за власним рецептом.
Івон хмурив брови, як Юпітер.
Ларра куйовдив волосся.
Боннат лоскотав собі губи кінчиком пера.
Паласіо тер перенісся, де, як кажуть, знаходиться пам’ять.
Я безтямно крутився на стільці, аж поки не вмостився на ньому по-турецькому.
І усі ми несамовито курили.
Менш як за півгодини п’ять новел були закінчені.
Творіння Ларри належало до жанру мисливських усмішок. Автор захоплювався полюванням, тому й героєм його новели не міг бути ніхто інший, як собака. Стосовно ж героїні, інтендантової вдови, то зайве говорити, що волосся на голові у неї було біляве, золотисте, ба навіть рудувате. Але ж «чому вона білява?» Зараз дізнаєтесь! Як тільки собака здох, Аніта, інтендантова вдова, геть посивіла. Та ні! Аніта, власне, вже кілька років була сива, але фарбувала волосся еліксиром — сумішшю, куди входив не знаю вже який складник, що був продуктом життєдіяльності собаки. Тому Аніта й була білява! Головна ж якість оповідання полягала в глибокій обізнаності, яку продемонстрував Ларра, розповідаючи про полювання на дрібного звіра.
Боннат написав чарівну статтю на французький манір, повну несподіванок. Спершу він заперечив, що Колумб відкрив Америку, а потім змалював загибель англійського корабля та появу в Бразілії білявої дівчини, викинутої на берег хвилями. Бразільці, які ніколи не бачили такого волосся, природно, запитували одне одного, «чому вона білява?», і, увірувавши, що дівчина спустилася з небес, започаткували в її честь нову релігію. Потім ця білявка, як засновниця філантропії в Бразілії, набула рис авторки «Хатини дядька Тома», яку мій бідний Августін чомусь ненавидів з усією силою своєї доброї натури.
Івон створив новелу дуже своєрідну. Ми тоді дійшли думки, і я тепер повторюю це, що його новела була найкращою, особливо вона вражала комічною серйозністю стилю! Місце дії новели — Америка (як бачите, ми добре-таки помандрували за ці півгодини!). Вмирала одна дуже стара дама, геть сива, проте усі називали її «Білявою». Так от, парафіяльний священик відмовляється соборувати її в таких міркувань: «Цю жінку звуть «Білява», бо замолоду в неї було біляве волосся. А волосся біляве тому, що вона англійка. Англійці — протестанти, отож я не хочу мати справи з цією білявкою».
Зрештою з’ясовується, що: сеньйора мала волосся не біляве, а каштанове; вона була не протестантка, а католичка, папістка, римлянка; звали її «Білява», бо вона любила одного іспанця на прізвище «Білявий»; і що найцікавіше — священик був той самий іспанець. У кінці новели старі впізнають одне одного, згадують молоді роки, життя свого покоління, і помирають дуже зворушливо й по-християнському.
Новела Паласіо мінилася каламбурами. Одна сеньйорита з Хаену в свої шістнадцять років збагнула, що така жінка, як вона, повинна діяти, а не сидіти склавши руки. І вона поділила свою душу між двома женихами. Не знаю, підступами якого диявола дійшла наша сеньйорита до того, що втекла з одним з них. Другий жених почав переслідувати її… і вийшло так, що, в’їжджаючи до Мадріда разом з нею, він не впізнав її. А річ ось у чому: Антоніта була смаглявкою з чорними очима і чорним, як воронове крило, волоссям; та завдяки рисовій пудрі, блакитним окулярам і світлій перуці вона стала схожа на північну сильфіду[75]. Вже в Мадріді їй випала нагода прийти поночі на побачення з другим женихом, і трапилося непередбачене: в гудзиках його манишки заплуталося пасмо її волосся. Повернувшись додому та добре роздивившись, він побачив, що воно чорніше за терен.
75
Сильфіда — у повір’ях багатьох європейських народів — один з видів ельфів — духів повітря.