(Те саме питання ставить перед собою і автор цієї новели).
— Поясни, Нано, — шепнув Ніні наступної миті.
— Ой, Ніні… Ніні… — схлипнув Нана. — Я люблю свою дружину так само, як місяць любить ніч, як птахи — день, як море — вечірню зорю. Міла — то ж моя душа, моє життя, мої очі, то ковток води для спраглого!.. Але ж, ох! Чому вона білява?
— Зачекай, Нано! — здивовано сказав Ніні. — Ти мариш. Адже твоя дружина зовсім не білява… Я знаю Мілу, і можу тебе запевнити, що немає ебену[80], чорнішого за її коси…
— Все це так!.. Я добре знаю, що Міла не білява. Очі в неї — то ніч, волосся — чорніше, ніж сутінки смерті. Та я кажу не про Мілу!
— А про кого ж?
— Гаразд, слухай. Пам’ятаєш, який щасливий був я півроку тому, коли Міла відчула, що стане матір’ю?
— Авжеж… Пригадую. Це перший плід твого кохання за три роки подружнього життя…
— То була вершина моїх жадань! З якою жагою чекав я того дня, коли дружина подарує мені нащадка, що продовжить мій рід! Нарешті я матиму спадкоємця, принца крові, чиє чорне волосся покаже всім, що кров наша не змішалася з підлою кров’ю білих! Так от, Міла народила дівчинку, білошкіру, рожевеньку, біляву, мов англійка, мов дочка наших гнобителів, наших катів. Це ж справжня загадка, друже Ніні! Якщо й моє волосся, й волосся дружини чорне, як журба, чому воно не таке у нашої дочки? Ой, Ніні… Ніні… Чому в Міли білява дочка?
Після цих слів знетямленого принца — Мілиного чоловіка й батька білявої дівчинки — запала мовчанка.
— Я відчуваю, що зсунувся з глузду, думаючи весь час над причиною такого виняткового явища, й прийшов до тебе, щоб ти, людина великого розуму, освітив морок моєї свідомості.
Ніні мізкував три години, а тоді поцікавився:
— Ти питав про це свою дружину?
— То найперше, що я зробив; проте вона, така ж зачудована, як і я, лише руками розводить… Та не одні ми збиті з пантелику. Щодня до нас приходить англійський капітан, чоловік дуже обдарований, він палко любить нас і дуже дбає про щастя моєї родини. Так от: три дні міркував він над цією загадкою, і не знайшов ніякої відповіді! Отож, Ніні, може, тобі вдасться пояснити, як у чорнявого подружжя могла народитися білява дочка.
— Добре, зараз поміркую, — мовив Ніні. — Залиш мене самого.
Нана пішов, а Ніні сказав собі:
— Уся заковика в тім, чому вона білява. Отже, сеньйоре, треба гарненько подумати.
За цими словами він приклав вказівний палець правої руки до губ, підняв голову, звів очі до неба і заглибився в себе, впавши у своєрідний екстаз.
У такій позі він сидить і досі.
Гарний улов
І
Вкритий славою і ранами у династичній війні[81], без мідяка в кишені, як це трапляється майже з усіма героями, повернувся одного дня у свій занедбаний замок шляхетний барон де Мекіненса, щоб спочити нарешті від тягаря табірного життя, в мирі та спокої пожинаючи ті непишні плоди, які приносив йому титул.
А тепер кілька слів про самого вояку та його притулок.
Дон Хайме де Мекіненса, барон де Мекіненса, капітан, воював за інтереси Луї XIV. Було йому тоді тридцять п’ять років. Високий, ставний, відважний, рішучий, не дуже освічений, та надміру красномовний, барон дуже полюбляв гарненьких селяночок. Додайте до цього, що був він єдиною дитиною своїх померлих батьків, неодружений — і ви матимете цілком повну уяву про нашого арагонського гідальго.
Що ж стосується замку, то зовні це була точна копія його господаря… за винятком хіба що міцності: самотній, убогий, проте підносився високо, немов самого бога хотів залишити позаду!
Можете собі його уявити: кажу «уявити», бо замок, колись витесаний наполовину в скелі, тепер весь угруз в неї. Скелю цю з одного боку лизали хвилі річки Ебро, а з другого підпирала гора, яка сягала у височину аж до хмар.
Біля підніжжя гори приліпилося десь із дванадцятеро хаток, де мешкали селяни барона; чотири виноградники були всім їхнім багатством. Від села до замку п’ятнадцятьма уступами вилася стежка. Вона упиралася в рів, через який було перекинуто звідний міст. Рів наповнювався водою, що надходила з річки Ебро каналом, пробитим на півверсти північніше від замку. Бурхливим потоком спадала вода назад у повноводну річку.
Навпроти замку по другий бік річки в стрімкий бік гори теж вклинювалася скеля, менша, правда, за ту, в якій було вирубано замок. Її вершину вінчали хатина і маленький город — навіть туди дотяглася рука людини. Обидві скелі нависали над Ебро.
Над потоком, що спадав у річку, між обома скелями простягся горіховий місток. Так само, як до замку можна було потрапити тільки через звідний міст з гратами, так і до хатини на крутій скелі можна було дістатися лише через горіховий місток.
81
Мається на увазі Іспанська війна (1700–1740), спричинена вступом на престол Філіпа V, який після смерті Карлоса II, останнього короля з Австрійського дому, воював за іспанську спадщину з Австрією, Англією, Голландією та Португалією. Війна завершилася Утрехтським (1713) та Роштаттським (1714) миром.