Ми вже казали, що на замковій скелі проживав барон дон Хайме де Мекіненса. Залишилося додати, що протилежну скелю уподобав рибалка: саме сміливому рішенню поставити свою хату в такому дикому, небезпечному місці й завдячував він своїм добробутом.
Даміан (так звали рибалку) зметикував підвісити невід до містка над потоком. Вода з каналу спадала до річки крізь це величезне цідило, отож вугрі і вся інша риба, підхоплена потоком, опинялася в неводі Даміана.
А він продавав свою здобич у сусідніх селах по ціні, так само помірній, як і зусилля, що їх він доклав для ловіння риби.
Оскільки ми вже ознайомилися з загальною картиною дії, давайте перейдемо до подробиць.
II
Було вже сказано, що Даміан розбагатів на щедрих дарах, які потрапляли до невода. Та ми забули сказати, що Даміан, як і багато інших чоловіків, мав дурість одружитися з дівчиною — чарівною, гарною, знадливою, великою чепурухою, одне слово — зі справжньою кокеткою, чи, якщо хочете, природженою кокеткою.
Кармела, або Кармен, Кармеліта (так він пестливо її називав), була темною селянкою, не вміла навіть читати, та й не бачила в тому потреби. Але вона спокусила б навіть Святого Антонія, якби цей відлюдник не був під крилом у самого бога.
А над Кармелою розпростер крило ніхто інший, як диявол.
Була вона білява (чомусь завжди біляві потрапляють у такі історії), дрібненька, тіло мала цупке, стрункіше за очеретину… Від пояса вгору — наче ваза з квітами… А які груди! Плечі! Шия! Яка голівка!.. Від пояса вниз — які стегна! Яка хода! Коли йде — грає все тіло! Біла, мов сніг, рум’яна, мов травневий вечір, здорова, мов гірське повітря, ніжна, мов перепілка в клітці! А вуста — вогонь! Очі — грішні! А руки! А коса! А ноженята! Як каже Сальвадор, поет з Гранади: «Звідти — до неба!»
Ой, Кармен, Кармело, Кармеліто! Що ще мав робити бідний Даміан, як не обожнювати тебе, не ховати від світу на вершечку скелі, де від усіх ти була захищена феодальним замком, де ніхто з чоловіків не зміг би пройти до тебе, щоб його не побачило геть усе село, не міг би блукати в пітьмі навколо твоєї хати — над прірвою в п’ятсот футів завглибшки!
Але такі кралі, як Кармела, мусять красуватися хоч самі перед собою, якщо нема змоги красуватися перед іншими. Отож, хоч жила Кармела дуже відособлено і ніхто не міг її бачити, окрім чоловіка (та й то вночі), вона витрачала гроші, зароблені від продажу всіх вугрів Ебро, на фартухи, спідниці, сережки, колечка та інші дрібнички, чому бідолашний Даміан ніколи не надавав особливого значення, розміркувавши, що лукава жінка красується перед ним.
Проте Кармела була переконана, що життя її на цім світі має вище призначення, аніж тішити Даміана, і тому щодня вона вичепурювалася так, наче збиралася йти на танці… А тоді сідала на порозі своєї хати. Там її могли бачити лише птахи, чебрець з тріщин у скелі та хмари в небі… Ніхто більше! Але вона спокійно чекала своєї години. Замок, єдиний сусід її хати, стояв пусткою (йдеться про той час, коли ще не повернувся дон Хайме де Мекіненса), а з долини рибалчину жінку розгледіти було неможливо: здавалося, ніби то велика барвиста квітка притулилася до схилу провалля…
Отже, хіба що повітрям міг би дістатися до розчепуреної Кармеліти той коханець, на якого вона так чекала, — звичайно, коли припустимо, що справді жадала мати коханця!
«То Кармеліта не любила свого чоловіка?» — можливо, прохопитеся ви…
А я звідки знаю? Можу лише сказати, що була вона дуже вродлива і жила самотньо, бо Даміан тільки те й робив, що продавав рибу по навколишніх селах…
Він заборонив Кармелі під час його відсутності спускатися в село, а вона сліпо корилася своєму чоловікові…, бо так наказав господь бог… і ще тому, що такій вишуканій сеньйорі, як вона, не подобалися незграбні, репані селяни.
Ви скажете, що Даміан теж був незграбний, репаний селянин, отже і він не міг подобатися Кармеліті…
Хай так! Не міг подобатися!
А якщо він їй усе-таки подобався, — цей вайлуватий, бідно вдягнений чоловік з мозолястими, подряпаними риб’ячою лускою руками, продублений сонцем та зливами, чоловік, від якого за метр відгонило рибою, — подобався їй, такій ошатній, витонченій, такій гоноровитій, як справжня мадрідська сеньйора?
Правду кажучи, бідному рибалці не вдавалося вбратися пристойно саме тому, що прекрасна сеньйора вбиралася аж занадто розкішно; правда й те, що якби чоловік менше працював і хоч трохи беріг би свої руки, перекладаючи якусь частку роботи на жінку, то вони не були б такі порепані, правда й те, що тією рибою, яка так неприємно пахла, платив Даміан за духмяне мило для своєї дружини!.. Проте хто ж може змусити задуматися над усім цим жінку, та ще жінку дев’ятнадцятирічну, таку вродливу, легку, як марево, й чарівну, як сім кольорів веселки?