Ой! Вдячність — то почуття не дуже зручне для самозакоханої красуні, а справедливість — занадто серйозна категорія для дівчини, яка полюбляла сміятися, коли була сама в хаті, милуючись на себе в дзеркало.
Усе це неминуче призвело до того, що красуня закохалася в дона Хайме де Мекіненса з тієї ж миті, як селом промайнула чутка, що кабальєро повертається з перемогою до свого замку…
І справді, дон Хайме повернувся; а тому, що, за своєю вдачею, він ніяк не міг обминути Кармеліту, то закохався в неї одразу ж, лише побачив її.
Даміан тим часом ловив собі рибу.
Одначе відтоді, як барон повернувся до свого замку, якийсь невиразний неспокій охопив підозрілу душу Даміана. І хоч пошана до сеньйорів увійшла ще з материнським молоком у його кров і плоть, однак він не міг забути, що дон Хайме справжнісінький баламут, а Кармеліта — занадто гарна, і що його, рибалчина, хата стоїть ближче до замку, ніж до села, особливо коли зважити на горіховий місток…
Отож Даміан, збрехавши жінці, що йому нібито крутить ногу ревматизмом, найняв якогось хлопця продавати рибу, а сам ні на мить не відходив від хати.
Чесно кажучи, рибалка був недалекий від істини в своїх побоюваннях…
Дон Хайме і Кармеліта вже втомилися від телеграфного, як тепер кажуть, зв’язку, і закохалися одне в одного до нестями — так завжди буває, коли двоє обмінюються лише поглядами, а поговорити між собою не можуть.
Платонічна любов уже здавалася їм нестерпною, відстань величезною, а місток цілком прохідним… і вони не могли дочекатися, коли ж Даміан нарешті відлучиться куди-небудь: про зустріч уже було домовлено знаками, а чого не доказали, про те здогадалися…
Побачимо, що ж було далі.
ІІІ
Стояв чарівний травневий вечір.
Подружжя грілося на сонечку біля хати.
Сонце у споконвічному своєму русі хилилося вже на захід. Проте того вечора величне світило сідало за гори так неохоче, так тихесенько, наче прощалося з людьми навіки.
І настала хвилина, коли все завмерло, немовби сам час зупинився, — це було таємниче, осяйне, урочисте свято Природи, коли віриться, що саме цієї миті світ досяг вершини своєї краси, а шлях, який він пройшов, — лише дитинство, цвітіння; попереду ж — захід, присмерк, тяжке старіння, дорога в нікуди. Тужлива хвилина, коли душа, ніби на якомусь спектаклі, споглядає трагедію вмирання дня, на спектаклі щораз новому, неповторному. В таку хвилину спливають у пам’яті образи дорогих людей, яких ти знав і які померли, й тебе обпікав сором, що ти ще існуєш в цьому житті, яке вони вже покинули.
Нестямно дивилися Кармела і Даміан на сонце — його останні промені забарвлювали обрій якимось пророчим сяйвом, чимось схожим на відгомін їхнього збентеженого духу. Хоч які темні були вони, та обоє відчували цієї миті — можливо, від надміру почуттів, які заполонили їхні душі, — що сьогодні цей захід сонця їм не байдужий. Настала для них вирішальна година, година таємнича, неминуча, як присуд долі. Але через свою обмеженість вони не могли осягнути того, що відчували.
Сонце все глибше схилялося до заходу, а на сході ніби клубочилися розпливчасті, невиразні образи життя і смерті, минулих утіх та майбутніх страждань.
Збентежені, мовчки сиділи Даміан і Кармела, як злочинці, боячись глянути у вічі одне одному, щоб не виказати своїх думок, і вже не дивувалися тій відчуженості, що скувала їхні душі.
Буває й таке: в безвиході прокидається раптом у людей дар прозріння. Не осягнуте розумом, поза нашою волею, це прозріння є чимось на зразок мовчазної угоди між чоловіком і жінкою. Саме таку угоду і вклало між собою подружжя: хитруха, яка обдумувала зраду, та ревнивець, що планував убивство. І, як певною мірою спільники, ні він, ні вона не дивувалися вже такому довгому і не виправданому на перший погляд мовчанню.
Коли сонце зовсім згасло, обоє полегшено зітхнули, наче розв’язали якусь важку задачу. Рішення прийнято остаточно, рішення незаперечне, як цей згаслий день…
І тоді вони поглянули одне на одного вже відкрито і без страху.
Потім Даміан відвернувся. Холодно зиркнувши на замок, він голосно привітався з бароном, який саме вийшов до воріт і не зводив очей з Кармеліти.