Цілком природно, що жінка теж привіталася з кабальєро.
Зауваживши це, Даміан випростав ногу і гукнув, усміхаючись:
— Сеньйоре! Мені вже краще. Піду, пройдуся селом. Там і заночую — диви, ще й зароблю кілька мараведі[82], а завтра вранці повернуся за нічним уловом. Гей, Кармеліто! Лишайся з богом!
— Прощавай, Даміане… — промовила Кармеліта.
Ніколи вони ще так не прощалися… Але зараз не надали навіть цьому значення.
Даміан узяв капелюха й палицю, перейшов горіховий місток і спустився до рову перед замком, шукаючи стежку, що вела до села.
Сонце ще золотило вершину далекої гори.
IV
А через вісім годин сонце знову іскрилося над хатою рибалки. І облудним здавався тепер його вчорашній похмурий, тривожний захід. Сонце знову було в небі, веселе, як ніколи, золотисте, мов полум’я свічок; воно котилось по небу якось нерішуче, наче робило це вперше, прискало життям і радістю всюди, куди пробивалися його промені. Блищала вода, квоктали кури, клубочився туман над Ебро, злітала в повітря навіть найвайлуватіша птиця, в долинах купчилася худоба, метушилися пастухи.
Так, справді, це було те саме сонце. Протягом восьми годин воно встигло перетнути океан, о дванадцятій стояло вже над Америкою, вдень молилися йому тубільці Тихоокеанських островів, потім сонце благословило шлюб кількох молодят у Китаї, порум’янило прянощі в Індостані, поцілувало плити гробу господнього в Єрусалимі, відзначило смертну годину кількох греків, а тепер викотилося, щоб поглянути, як там справи в отих з Верхнього Арагону, яких воно полишило вчора біля порога їхньої хати.
Про Даміана слід сказати, що цього ранку він був більш задоволений, ніж учорашнього вечора, судячи з того, як весело, з глузливою пісенькою та солоними жартами в гурті рибалок чимчикував він схилом гори до замку.
Всі зійшли на гору — міст над ровом було піднято; проминули фортецю (вона ще спочивала в тиші) і дісталися до майданчика, що навпроти Даміанової хати.
— Ну й реве ж цей потік! — сказав хтось.
А де місток? — обернувся Даміан.
— Справді! Погляньте! Та він же поламався!
— І чого б це? Здавалося, такий міцний був!
— Треба спорудити сьогодні новий, — байдуже кинув Даміан. — Нумо, хлопці, допоможіть мені витягти з річки два неводи, поки не пізно!
І, мугикаючи пісеньку, він ухопився за невід.
— От чортяка! Ну й важкий!.. — вигукнув один рибалка. — Багата сьогодні здобич!
— Не менше десяти арроб потягне, — додав другий. — Гарний улов!
— Ще б пак! — докинув третій. — То ж горіховий місток туди потрапив!
Даміан усміхнувся.
— Кажеш, важкий? — озвався рибалка, який тягнув другий невід. — Та й цей буде не легший! Щонайменше дванадцять арроб!..
— Як каменюки! — заздрісно мовив хтось.
Даміан ураз спохмурнів, укляк на місці й, переляканий, затремтів.
— Як-то обидва неводи важкі!.. — бурмотів він. — Не може цього бути!.. — і, перепливши річку, подерся по скелі до своєї хати…
Рибалки вже витягнули перший невід. У ньому справді була половина горіхового містка. Без сумніву, цієї ночі місток хтось підпиляв! Здивовані рибалки витягували невід далі і раптом, злякано закричавши, відступили назад.
На їхні крики луною озвався жахливий, страшний, болісний зойк… З хати вийшов Даміан: волосся на голові в нього стало дибки, очі божевільно блищали, а сам він реготав, як пекельна фурія.
В першому неводі рибалки побачили труп дона Хайме…
Даміан нікого не знайшов у хаті, ліжко Кармеліти стояло застелене…
В другому неводі була Кармеліта й друга половина горіхового містка!
— Господи! Невже це ти, Кармело! Я ж не хотів цього! Ти жива мені потрібна, нехай і зрадлива! О, моя Кармен! Гарний улов, гарний! — волав Даміан, дико, щосили регочучи.
А тоді кинувся до хати й замкнувся там.
Поліцейські, що прийшли його заарештувати, були вражені такою картиною: Даміан відпилював собі праву руку пилкою і волав, шалено радіючи:
— Гарний улов! Гарний улов!
Бідолаха збожеволів.
Тік-так…
І
Якось Артуро де Мірасієлос (юнак дуже вродливий і не обтяжений сім’єю) домігся благаннями в однієї своєї подруги, не менш вродливої ніж він сам, щоб вона дозволила йому переночувати в її покоях.
Ця жінка, яку звали Матильдою Ентрамбасагуас, частенько за спиною у свого чоловіка чинила подібні благодіяння, нагороджуючи мимохідь таким чином бідного сеньйора широковідомою прикрасою благородного звіра…