Однак не тільки на гумористичних засадах побудовано образ корехідора. Крізь блазенську зовнішність проступає й інше: темні очі корехідора виражають гнів і властолюбство, а рухливі риси обличчя — хитрість і підступність. Гумористичне забарвлення образу поступово стає сатиричним, а його змістове навантаження реалізується в гротескній ситуації: гостре протиріччя між нікчемною особистістю корехідора й повнотою його влади. «Символ влади» — трикутний капелюх немовби перетворює свого власника, розбещеного аристократа дона Еухеніо де Суньїга-і-Понсе де Леон, в типового представника так званого «старого порядку», що панував у феодально-абсолютистській Іспанії початку XIX ст. Отже не просто смішним, а й страшним постає корехідор, який, щоб домогтися кохання наваррки, обіцяв призначити її небожа на посаду секретаря, який загрожує інквізиторським ув'язненням дядьку Лукасу та сеньї Фраскіті, тощо.
Саме через історичну конкретність і страшний дон Еухеніо. При всій своїй гротескно окресленій індивідуальності, корехідор в, власне, збірним образом. Відмовляючись від казкових часових параметрів народного романсу, Аларкон уточнює час подій: після тисяча вісімсот четвертого, але до тисяча вісімсот восьмого року. Перша дата пов'язана з поразкою іспанського флоту при Трафальгарі, друга — з навалою військ Наполеона на іспанську землю. Тогочасна Іспанія являла собою централізовану абсолютистську монархію, де найбільше було пережитків феодалізму. Численні податки, часом найабсурдніші, засилля католицької церкви — такими були реалії іспанської дійсності періоду правління Карла IV (1746–1810). Під знаком таких «символів влади», як трикутний капелюх і жезл, керували країною історичні прототипи Аларконового героя, перетворюючи Іспанію на свою вотчину.
Без своїх атрибутів корехідор — лише карнавальна маска. Використовуючи традиційний мотив перевдягання, автор «Трикутного капелюха» відокремлює героя від його атрибутів і досягає, цим виразного сатиричного ефекту. «Чиновний Антей» в одежі мірошника є всього лише жалюгідним, беззубим дідуганом, який панічно боїться гніву своєї величної дружини.
Вдало обігрується в повісті й зовнішня схожість корехідора та дядька Лукаса. Тема героїв, які настільки схожі між собою, що їх плутають навіть близькі родичі, стала вже своєрідним комедійним стереотипом (цей мотив звучав ще в «Менехмах» Плавта та в комедіях Шекспіра). Проте схожість героїв, що традиційно породжує серію трагікомічних ситуацій, використовується Аларконом не тільки як одна з передумов інтриги — вона ще несе в собі етичне навантаження. Потворність дядька Лукаса зникає перед його внутрішньою чарівністю, а потворність корехідора, навпаки, є ніби покаранням за його внутрішні вади. В епізоді в канцелярії зовнішня схожість героїв особливо помітна. Коли в розчинених дверях кабінету з'являється дядько Лукас у вбранні представника влади, ця схожість здається разючою. Та саме в цей момент найвиразніше виявляється внутрішня антагоністичність персонажів. Лукас, однаково природний і в одязі мірошника, і у вбранні корехідора, намагається, проте, якнайшвидше позбутися маскарадних регалій, щоб повернутися до щасливого життя на млині. Дон Еухеніо, жалюгідний і нікчемний в одязі мірошника, враз змінюється, торкнувшись корехідорського жезла. Послати на шибеницю дядька Лукаса та ще півсвіту на додаток — перша думка «людини в трикутному капелюсі».
Зображуючи своїх героїв, які сформовані конкретними соціальними умовами, письменник створює цілий ряд типів. Таким є, наприклад, Гардунья, підлеглий корехідора, персонаж не менш виразний, ніж сам дон Еухеніо де Суньїга. До речі, провідна роль у розвитку інтриги належить саме йому, а не корехідорові, який в основному лише виконує поради Гардуньї. Якщо дон Еухеніо чотири роки владарює в містечку, то Гардунья був альгвасилом аж при чотирьох корехідорах, — саме ця обставина ототожнює теперішнього й колишніх володарів трикутного капелюха.