Хуаніта була серйозна і жвава, точніше — не легковажна, але й не похмура. Серйозна — тобто благородна і поміркована, жвава — тобто привітна й дотепна. Одне слово, щаслива, й те щастя вона наче випромінювала на всіх, хто оточував її. Хуаніта ще не мала нареченого, хоча багато хлопців — і легковажних, і розсудливих, і серйозних, і веселої вдачі — сваталися до неї. Була вона освічена і набожна: ходила до заутрені, слухала меси в належні дні, і не механічно, за звичкою, не красуючись чи бажаючи похизуватись, а надзвичайно серйозно, як виконують високий обов’язок, як шанують батьків та вчителів; більше любила ходити до парку Ретіро, ніж до Фуенте Кастелляна, і читала книжки приємні, легкі та цнотливі. Книжки романтичні, утішливі й розпачливі викликали в неї сміх, книжки героїчні та філософські — втомлювали, бо в них вона не відчувала того заспокоєння, яке знаходила в релігії; ну, а книжки, що суперечили добрим звичаям, відштовхували її, наче погано виховані люди. Читала вона лише твори, такі як, приміром, «Наречені» чи «Пабло та Віргінія». Володіла італійською та французькою мовами, грала на піаніно, але не співала; вміла шити і готувати їжу, проте дуже рідко шила й куховарила. Була людяна і подавала милостиню, ковтаючи сльози. Їздила верхи. Абонувала ложу в Королівському театрі. Дружила з батьком, хоч йому було вже під шістдесят. Вони разом вирушали на прогулянку — пішки або верхи, разом ходили до театру, в музеї. Але церкву Хуаніта завжди відвідувала разом зі своєю матір’ю, набожною і хворобливою жінкою, яка мало де бувала. До крамниці Хуаніта, ходила у супроводі старого поважного слуги. Одне слово, була вона ідолом для своїх батьків, а для сусідів, та й взагалі для всіх — просто гарною, порядною дівчиною (про неї ніколи не перешіптувалися)…
Ось такий портрет дівчини, яка знайшла записник.
Прийшовши додому, Хуаніта поцілувала матір, показала їй куплені дрібнички, запитала, чи батько ще в Конгресі, перевдяглася в хатню одежу й розповіла матері про знахідку, стосовно якої добра сеньйора теж зауважила, що треба дати оголошення в газету. Потім дівчина замкнулася в своєму кабінеті; там вона зручно вмостилася в низенькому крісельці, глянула, за звичкою, на свої гарненькі ніжки в оксамитових індійських капцях і байдуже, наче жартома, відкрила таємничий записник.
В ньому було десь аркушів зі сто, більше половини — чисті. На решті стояли якісь записи, зроблені безладно, де олівцем, де чорнилом, літери хиткі, хоч і написані однією рукою, — писалося, очевидно, то поспіхом, то повільно, то стоячи, то в зручному положенні.
У натурі кожної жінки є щось від Єви. Хуаніта була жінкою, отже, цікавою. Їй і на думку не спало, що передусім з цими записами мав би ознайомитися батько — може, він якось вияснив би ім’я автора… Але ж з її боку це така мала, така простима провина!..
І дівчина розгорнула першу сторінку.
II
На першій сторінці, написаній олівцем, було таке:
Кравець.
Фотокартки.
Сумка.
Цвинтар.
Свідоцтво на право проживання.
Цигарки.
Сірники.
Доручення на отримання грошей.
Медальйон.
Взуття.
Шапка.
Перстень.
Валіза.
Прочитавши цей список, Хуаніта замислилася. Ті безладні слова відразу ж почали вимальовувати в її жвавій уяві моральний і соціальний образ того, хто їх писав. Вона перечитала список ще раз, вже повільніше, і в душу їй запав легкий сум, як це буває з нами при згадці про людину, оповиту таємницею, людину малореальну, наче вигадану, життєві обставини якої невідомі. І нам тоді здається, ніби доля цієї людини — то щось узагальнююче, чим якось можна пояснити і нашу власну долю. Саме через це нам не байдуже до тієї людини, і ми вболіваємо за неї, співчуваємо їй…
… Уява Хуаніти так розтлумачила ці, на перший погляд, безладні слова:
«Кравець. Певно, власником записника є чоловік, і чоловік елегантний, принаймні не зелений юнак.
Фотокартки. Його чи чужі? Мусить їх забрати чи віддати?
Дорожня торбинка. Чоловік збирався кудись їхати. Отже, він замовив собі в кравця не тільки одяг, а й дорожню торбинку для якоїсь важливої поїздки; слово ж «фотокартки» означає, що мандрівка мала бути довгою, чи то по відстані, чи то в часі, тому він і сфотографувався, щоб залишити своє зображення родичам на згадку.