«Федеріко. — Хуаніта знову замислилася над записами. — Мабуть, цей Федеріко — близький друг мого незнайомця й живе там, звідки той приїхав… А може, його брат чи — хто знає! — майбутній швагер? Побачимо…
Гомеси. Певно, то якісь друзі батька чи матері, з ними бідолаха мав попрощатися, щоб не порушити правил доброго поводження. До цих людей мені байдуже!
Казино. Кепсько! Може, він гравець?.. В усякім разі, казино — не те місце, де чоловіки навчаються гарним речам. Але ж у деяких казино є і бібліотека, і читальна кімната, є свої та зарубіжні журнали. Зрештою, побачимо!.. Хоча сам факт підозрілий.
Сеньйор священик. Це вже приємно! Мене радує, що він вважає за потрібне попрощатися зі священиком! Проте, хто знає? А раптом цей чоловік зібрався таємно одружитися перед самісіньким від’їздом?.. Не забуваймо про перстень…
Рамона. Якби далі він не згадував про неї…, то ця Рамона змусила б мене покрутити мізками. Але ж Рамона не в о н а; Рамона — то лиш подруга коханої або так собі, якась симпатія; не виключено, що то довірена особа чи родичка, а може, й заміжня сестра.
Лолілья. Це вже щось зворушливе — видно, якась чарівна дівчинка, чарівний пуп’янок, що в майбутньому стане квіткою кохання; дружба з таким ангелом вказує на добру, м’яку вдачу чоловіка, який здатний на чисте, невинне, ніжне почуття. Мабуть, Лолільї не більше десяти років, вона з тієї родини, де найчастіше буває мій незнайомець. А може, вона ї ї молодша сестра?
Аптека. Не сумніваюся, що тут ідеться про посиденьки в аптеці, які так полюбляють у провінції: збираються до обіду і після, вранці і ввечері — самі чоловіки; сперечаються про політику, про рудокопні справи, про полювання, грають у шашки та шахи; тут поширюються всілякі чутки й новини… Переконана: наш герой ходить до аптеки не за ліками.
Маркіза. Ще одне підтвердження того, що він благородний і витончений! Ця маркіза може бути матір’ю Лолільї. Ясна річ, вона влаштовує вечори… вірніше — прийоми, і лише для вишуканого товариства, де бувають такі як він… Яке все-таки багатогранне і складне життя! О, здається, в мого незнайомця на душі неспокійно! Це й зрозуміло, адже людина, яка поспішає жити, не може бути щасливою… Як на те пішло, він і не був щасливий, інакше не втікав би від самого себе, прагнучи розчинитися в людях, щоб перейнятися їхнім життям!
Д. Мануель. Опікун, заступник або порадник — одне слово, йдеться, мабуть, про якогось друга покійного батька… Не виключено, що незнайомець — сирота… Ну й ну, скільки я вже про нього знаю!
Мої двоюрідні сестри. Ага, сестрички! Ця кревна спорідненість, таючи в собі можливість любові, змінює свою природу, як тільки родичі починають більш-менш подобатися одне одному. Негарний брат — небажаний брат, а гарний брат — найнебезпечніший: він може стати для сестри найбільш бажаним з-поміж усіх чоловіків… На щастя, тут про сестер сказано в множині, і, крім того, не забудьмо, що далі названа в о н а.
Пепа, Хуан. Якісь невиразні імена. Хіба тому, що стоять біля того слова, яке в самому кінці. Припустимо що завгодно. Ця Пепа, наприклад, може бути його годувальницею… Нічого поганого навіть на думку не спадає про цього чуйного, сердечного чоловіка — таким він вимальовується зі змісту записника. Отже, припустимо, що Хуан — то старий слуга, і перейдемо до останнього запису.
В о н а. Жодне ім’я в списку не має такої чіткості, такої прозорості, такої виразності, як це слово! В о н а — це в о н а! Проте хто ж вона така?..»
Але саме невизначеність особи завадила дівчині зупинитися на якомусь певному варіанті. Гублячись у різних здогадах, Хуаніта не могла виділити щось одне — так буває, коли раптом розплющиш очі, а перед тобою — широкий обрій, позолочений сонцем: бачиш усе, але нічого конкретно.
І раптом… сонце кохання наче торкнулося Хуаніти своїм промінням; ця добропорядна, гарно вихована дівчина ніби відчула на собі сяйво людської душі.
Довго вона сиділа так, заколисувана власною уявою, та невдовзі отямилася. Як жінці сильній, їй стало соромно за свою слабість, за оце підглядання, за те, що вона стромляє носа куди не слід, за заздрість, яка шкрябнула її по серцю… і Хуаніта перегорнула сторінку.
III
Наступна сторінка (Хуаніта прочитала її одним духом, не аналізуючи і не роздумуючи, бо відчувала, що з невідомих причин у неї почав псуватися настрій) повідала таке: