Мене поривало обернутись і щосили гукнути нагору, так щоб аж задеренчали порожні пташині клітки:
«Якщо він прийде знову, покличте мене!»
Та як? Я побачив у кутку порожню поличку, де колись був телефон, а під нею телефонний довідник за 1933 рік.
То хай закричить у вікно!
Але хто почує її голос, схожий на скрегіт ключа в заіржавілому замку?
Я сам прийду й чатуватиму під дверима, подумав я.
Чому?
Тому що ота видобута з дна річки мумія, ота напівжива жінка на схилі віку, яка лежить нагорі, сповита у поховальний саван, і з надією чекає холодного подмуху вітру, що шугне сходами й залетить до неї в кімнату.
Треба позамикати всі двері, подумав я.
Та коли спробував причинити надвірні двері, вони не подалися.
І я почув шепіт холодного вітру, що залітав до будинку.
Я мчав до поліційного відділка, але на півдорозі сповільнив біг і зупинився. Тому що позаду, біля самих моїх вух, зашурхотіли сухими крильцями мертві канарки.
Вони просилися на волю. Тільки я міг їх визволити.
А ще тому, що я відчув, як тихі води Нілу здіймаються над намулом, загрожуючи захлюпнути й змити стародавню Нікотріс, двотисячорічну фараонову дочку.
Тільки я міг зупинити каламутний Ніл, не дати йому підхопити царівну й понести її геть, до мулистого гирла.
І я подався до свого «Ундервуда».
Я описав і визволив птахів. Я описав і визволив висхлу стару мумію.
Почуваючи себе винним, але щасливим, щасливим, але винним, я виймав із машинки аркуші й один по одному складав до своєї схожої на пташину клітку й на мулисте річкове дно романної скриньки, де вони співали, тільки коли прочитаєш надруковані на них слова, і шепотіли, коли їх перегортаєш.
І тоді, сповнений спасенної радості, я вийшов з дому.
Я рушив до поліційного відділка, аж роздимаючись від грандіозних фантазій, божевільних ідей, неймовірних доказів, можливих припущень і очевидних розв’язань.
Діставшись туди, я почував себе неперевершеним акробатом, що виконує свій номер на найвищій трапеції, спущеній із найбільшої повітряної кулі.
Я й гадки не мав, що детектив-лейтенант Елмо Крамлі озброєний довгими шпильками й пневматичною рушницею.
Коли я з’явився біля поліційного відділка, він саме виходив із надвірних дверей. Мабуть, щось у моєму обличчі йому підказало, що я ось-ось вибухну й геть завалю його своїми припущеннями, здогадами, умовиводами й доказами. Отож він квапливо провів рукою по обличчю, рвучко відступив був до дверей, а потім обережно рушив уперед, так наче наближався до міни.
— А ви що тут робите?
— Хіба не належить громадянинові з’явитися до поліції, якщо він може розкрити вбивство?
— Де ви бачите ті вбивства? — Крамлі роззирнувся навколо й, певне ж, не побачив жодного. — Що ще?
— Ви не хочете вислухати, що я маю сказати?
— Я вже чув усе те сто разів, — Крамлі пройшов повз мене, простуючи до своєї машини, що стояла біля тротуару. — Щоразу, як хтось у Венеції помирає від серцевого нападу чи вбивається, наступивши на розв’язану шнурівку власного черевика, другого ж дня до відділка з’являється якийсь розумник і починає доводити мені, що ховається за тим інфарктом чи розв’язаною шнурівкою. От і у вас на обличчі такий самий інфарктно-шнурівковий вираз, а я цілу ніч не спав.
Він попростував далі, і я бігцем пустився за ним, бо Крамлі явно наслідував Гаррі Трумена й робив сто двадцять кроків на хвилину.
Він почув, що я його наздоганяю, і кинув через плече:
— Ось що я вам скажу, юний Гемінґвею…
— То ви знаєте, з чого я живу?
— Кожен у Венеції про це знає. Щоразу, як у вас з’являється оповіданнячко в «Десятицентовому детективі» чи «Детективі Флінна», ціле місто чує, як ви горлаєте біля газетної полиці у винній крамничці, показуючи на ті журнали.
— О-о… — мовив я, тимчасом як із моєї повітряної кулі виходили останні рештки гарячого повітря. Опинившись на землі, я став із другого боку машини Крамлі, кусаючи нижню губу.
Крамлі побачив це і пройнявся батьківським жалем.
— Господи Боже мій, — зітхнув він.
— Що?
— Ви знаєте, чого я найдужче не можу терпіти у детективах-аматорах? — запитав Крамлі.
— Я не детектив-аматор, а письменник-професіонал, що має особливий орган чуття, як ото вусики в польового коника.
— То ви польовий коник, що навчився друкувати на машинці, — зауважив Крамлі й зачекав, поки я впаду мертвий. — А якби ви поникали Венецією, та посиділи у моєму кабінеті, та повчащали до моргу стільки років, скільки я, то знали б, що кожен зайшлий волоцюга й кожен вуличний п’яничка так напханий усякими теоріями, доказами й відкриттями, що їх вистачило б, аби скласти ще одну Біблію чи пустити на дно недільний прогулянковий пароплав із церковною паствою. Як послухати базікання першого-ліпшого мандрівного проповідника, що втрапив за ґрати, то половина світу має бути під підозрою, третина — під вартою, а решту слід засудити й повісити. Отож чого б я мав слухати якогось молодого перодряпа, який ще навіть і не почав увіходити в історію літератури… — він знову почекав, а я мало не впав, — …і який, тільки того й побачивши, що випадкового потопельника у лев’ячій клітці, гадає, ніби натрапив на «Злочин і Кару», й уявляє себе нащадком Раскольникова. Я закінчив. Слухаю тепер вас.