— Ви знаєте Раскольникова? — вражено запитав я.
— Чи ще не відтоді, як ви народились. Але цим ситий не будеш. Викладайте свої докази.
— Я письменник і розуміюся на людських почуттях краще, ніж ви.
— Дурниці. А я детектив і краще, ніж ви, розуміюся на фактах. Ви не боїтеся, що реальний факт зажене вас на слизьке?
— Я…
— Скажіть мені ось що, хлопче. Ви у своєму житті що-небудь звідали?
— Що-небудь?
— Еге ж. Я маю на увазі будь-що. Велике, не дуже велике, мале. Будь-що. Як от хвороба, акт насильства, смерть, війна, революція, вбивство.
— Мої батько й мати померли…
— Своєю смертю?
— Так. А ще мого дядька вбили грабіжники…
— Ви бачили, як його вбили?
— Ні, але…
— Те, чого не бачили, до уваги не береться. Я хочу знати, чи ви натрапляли досі на щось таке, як людина у лев’ячій клітці?
— Ні, — відповів я нарешті.
— Ну от, про це ж я і кажу. Ви й досі під враженням. Ви не знаєте, що таке життя. А я народився й виріс у моргу. Для вас це перший реальний дотик до мармурового столу. То краще б вам заспокоїтись і йти собі, — він збагнув, що й сам надто підвищив голос, отож похитав головою і сказав: — А втім, краще мені заспокоїтись і поїхати.
Що він і зробив. Відчинив дверцята машини, скочив за кермо, і, перш ніж я встиг знову наповнити свою повітряну кулю, за ним і слід прохолов.
Бурмочучи прокльони, я грюкнув за собою дверима телефонної будки, вкинув у проріз десятицентовик і зателефонував у Лос-Анджелес, до якого від Венеції п’ять миль. Коли на другому кінці дроту хтось зняв слухавку, я почув, як по радіо звучить весела распа,[3] як грюкнули двері, зашуміла спущена в туалеті вода, але, чекаючи відповіді, відчував я і сонце, що було так мені потрібне.
Нарешті жінка, яка мешкала на розі Темпл і Фіґероа, знервовано піднесла до вуха слухавку, прокашлялась і запитала:
— Que?[4]
— Місіс Гутіерес!.. — заволав я. Тоді спинився й почав спочатку: — Місіс Гутіерес, це я, Шалапут.
— А-а! — зітхнула вона, а потім засміялася. — Si, sі![5] Хочете поговорити з Фанні?
— Та ні, переказати всього кілька слів. Ви погукаєте до неї наниз, місіс Гутіерес? Зробіть ласку.
— Погукаю.
Я чув, як вона йде. Чув, як хитнувся ветхий, розшарпаний багатоквартирний будинок. Колись на його покрівлю сяде ворона, і вся та споруда завалиться. Чув, як дріботить за хазяйкою по лінолеуму куций, схожий на великого джмеля й гавкітливий чіхуахуа.[6]
Потім почув, як відчинилися двері, як місіс Гутіерес вийшла на балкон третього поверху і, перехилившись через балюстраду, загукала в сонячний простір на другий поверх:
— Гей, Фанні! Гей! Шалапут дзвонить!
Я закричав у слухавку:
— Скажіть їй, що мені потрібно до неї приїхати!
Місіс Гутіерес чекала. Я почув, як зарипіли мостини балкона на другому поверсі, так ніби якийсь огрядний капітан викотився на свій місток оглянути навколишній світ.
— Гей, Фанні, він хоче приїхати!
Запала довга мовчанка. Над подвір’ям будинку задзвенів мелодійний голос. Слів я не розібрав.
— Скажіть їй, що мені потрібна «Тоска»!
— «Тоска»!.. — закричала місіс Гутіерес униз.
Довга мовчанка.
Будинок знову хитнувся, тепер у другий бік, так наче сама земля повернулась в опівденній дрімоті.
Линучи знизу повз місіс Гутіерес, до мене донеслися звуки музики з першої дії «Тоски».
— Фанні каже…
— Я чую музику, місіс Гутіерес. Це означає «можна»!
Я повісив слухавку. У цю саму мить, наче за годинником, на берег за кілька кроків од мене обрушилася добра сотня тисяч тонн солоної води. Я кивнув головою, оцінивши Богову точність.