У кімнаті щось розмірено порипувало, так наче хвилі розгойдували великий корабель. Там робило своє діло щире співчуття.
Долинуло тихе шипіння: патефон!
Я постукав у двері.
— Фанні! Це я, Шалапут.
— Voila![7]
Вона відчинила двері, і гримнула музика. Велика й важенна Фанні за якусь хвилю встигла опустити нагострену бамбукову голку на заїжджену платівку, гайнути до дверей, узятися за ручку й завмерти в чеканні. А з першим же помахом диригентської палички вона широко розчахнула двері, і музика Пуччіні хлюпнула назустріч, поглинула мене й затягла до кімнати. Фанні Флоріанна допомогла їй.
То була перша платівка з «Тоски». Фанні всадовила мене на хиткий стілець, узяла за руку і вклала в неї келих доброго вина.
— Я ж не п’ю, Фанні.
— Дурниці. Ти глянь на себе в дзеркало. Пий! — вона граційно закружляла, наче один з отих дивовижних бегемотів із Діснеєвої «Фантазії», що раптом стали легкі, як пір’їнки, а потім страховинним і дивним громаддям угрузла в своє беззахисне крісло.
Ще не дограв перший бік платівки, як я вже плакав.
— Ну, ну, — прошепотіла Фанні, знову наливаючи мені в келих. — Ну ж бо, не треба.
— Від Пуччіні я завжди плачу, Фанні.
— Я знаю, любчику, але ж не так гірко.
— Ваша правда, не так гірко, — я відпив половину вина з келиха. То був «Сент-Емільйон» урожаю 1938 року, з доброго виноградника, принесений кимось із багатих приятелів Фанні, що їхали до неї через усе місто щиро погомоніти, посміятися, відвести душу в товаристві одне одного, незалежно від того, чиї статки більші. Колись я бачив, як піднімалися старими сходами родичі Тосканіні, й зупинився, даючи їм дорогу. А одного вечора назустріч мені спускався Лоуренс Тіббетт, і ми розкланялись. Вони завжди приносили до розмови найкращі вина й завжди йшли від Фанні усміхнені. Центр світу може бути для людини де завгодно. От він і був тут, на другому поверсі багатоквартирного будинку на злиденній околиці Лос-Анджелеса.
Я витер сльози, що накапали мені на рукав піджака.
— Розказуй, — мовила прекрасна товстуля.
— Я знайшов мертвого чоловіка, Фанні. Та ніхто не хоче мене вислухати!
— Боже мій! — рот у неї розтулився, і її кругле обличчя стало ще кругліше; очі злякано розширились, потім лагідно й співчутливо втупились у мене. — Бідолашний хлопчина. І хто ж він?
— Один із тих симпатичних дідів, що завжди сидять у павільйоні біля кінцевої станції, де продаються квитки на приміський трамвай. Вони засідають там ще від тих часів, коли Біллі Санді вдався до Біблії, а Вільям Дженнінґс Браун виголосив свою знамениту промову.[8] Я бачив їх у тому павільйоні ще коли був хлопчаком. Чотири діди. Здавалося, вони сидітимуть там вічно, немов приклеєні до дерев’яної лави. Я, мабуть, і не зустрічав жодного з них деінде в містечку. Вони просиджували там цілі дні, тижні, роки, курили люльки чи сигари, балакали про політику й судили-рядили, як дати раду країні. Коли мені було п’ятнадцять, один із них поглянув на мене й спитав: «Ну, а ти, хлопче, коли виростеш, то змінюватимеш світ тільки на краще, еге ж?» «Так, сер!» — відказав я. «Сподіваюся, так і буде, — промовив він. — А ви, товариство?» «Так», — озвалися всі й усміхнулись до мене. То от, старий, що тоді мене запитував, і є той мрець, якого я знайшов минулої ночі у лев’ячій клітці.
— У клітці?
— У воді, в каналі.
— Ну, тоді тобі необхідно послухати ще трохи з «Тоски».
Фанні зрушила з крісла, мов снігова лавина, високою хвилею перекотилася до патефона, добре накрутила пружину й тихенько, наче Божий шепіт, опустила голку на другий бік платівки. А коли залунала музика, вона повернулася до свого крісла — бліда й велична, безмовна й смутна, як корабель-привид.
— Я знаю, чому все це так тяжко тебе вразило, — озвалася вона нарешті. — Причина одна — Пег. Вона й досі в Мексиці, опановує науку?
— Ось уже два місяці. А мені здається — два роки, — відказав я. — О Боже, я такий самотній!
— І надто вразливий, — докинула Фанні. — А чом би тобі їй не зателефонувати?
— Ну що ви, Фанні, такого я не можу собі дозволити. А замовляти розмову за її рахунок не хочу. Лишається тільки сподіватись, що вона сама з дня на день мені зателефонує.
— Бідолашний хлопчина. Страждає від кохання.
— І від смерті. А найстрашніше, Фанні, що я навіть не знав, як звуть того старого! Хіба це не ганьба?
Другий бік «Тоски» остаточно добив мене. Я сидів, похнюпивши голову, і сльози скапували з кінчика мого носа у келих із вином.
— Ти занапастив свій «Емільйон», — лагідно мовила Фанні, коли платівка скінчилась.
8
Санді, Біллі — відомий бейсболіст, що в 1896 р. став євангельським проповідником. Браун, В. Дж. — політичний діяч; промова, котру виголосив у 1896 р., спричинила його висунення в кандидати на президентських виборах.