— Тепер я місця собі не знаходжу, — сказав я.
— Чому це? — Фанні, громадячись біля патефона, нагострила нову голку і знайшла веселішу платівку. — Чому?
— Хтось убив його, Фанні. Хтось запхав його в ту клітку. Ніяк інакше він не міг там опинитись.
— Ой лишенько, — зітхнула вона.
— Коли мені було дванадцять, одного з моїх дядьків у східних штатах убили грабіжники, вночі, просто в його машині. На похороні ми з братом заприсягнися знайти вбивцю й розправитися з ним. Одначе він і досі живе собі десь. Та це сталося давно і в іншому місті. А тепер усе воно тут. Хто б не втопив старого, а той чоловік живе десь за кілька кварталів од мене у Венеції. І коли я його знайду…
— Ти віддаси його в руки поліції, — Фанні важко, але лагідно нахилилася вперед, до мене. — Треба добре виспатись, і тобі стане краще, — тоді пильно придивилась до мого обличчя й сумно, наче на моєму похороні, промовила: — Ой ні, тобі не стане краще. Ну що ж, роби своє. Будь таким самим дурнем, як усі чоловіки. Боже, що за доля в нас, жінок: бачити, як ці дурні вбивають один одного, як убивці вбивають убивць, а самим стояти збоку й лише волати до них, щоб спинились, і не бути почутими. Невже й ти не чуєш мене, любчику?
Вона поставила на диск іншу платівку, легенько, наче ніжним цілунком, опустила на неї голку, а тоді припливла назад і торкнулася моєї щоки пухкими й рожевими, як пелюстки хризантеми, пальцями.
— Прошу тебе, будь обережний. Не подобається мені та твоя Венеція. Поночі на вулицях обмаль світла. Та ще оті бісові нафтові помпи стугонять цілу ніч без угаву, мовби ридають по комусь.
— Венеції я не боюся, Фанні, ні Венеції, ні того, що в ній чигає.
Чигає, стоячи у темних коридорах, подумав я, за дверима старих чоловіків і старих жінок.
Фанні обернулася гігантським льодовиком, що навис наді мною.
Мабуть, вона знову придивлялася до мого обличчя, де все було як на долоні і ніщо не могло сховатись. І вона мимоволі позирнула на власні двері, так ніби за ними майнула якась тінь. Її інтуїція приголомшила мене.
— Що б ти не робив, — долинув її голос із глибин стоп’ятдесятикілограмової гори плоті, нараз охопленої страхом, — не принось свого діла сюди.
— Смерть — не така річ, яку можна принести із собою, Фанні.
— Ой ні, саме така. Добре витирай ноги, коли входиш у дім. Ти маєш гроші, щоб віддати костюм у хімчистку? Я тобі позичу. Начищай до блиску черевики. Чисть зуби. Ніколи не озирайся на вулиці. Убити можна й поглядом. Якщо ти на когось подивишся й даси взнаки, що хочеш, аби тебе вбили, він піде за тобою назирці. Можеш приходити сюди, любчику, але перед тим добре відмивайся й дивись тільки вперед.
— Маячня й нісенітниця, Фанні. Цим смерті не віднадиш, і ви це знаєте. Та хоч як воно є, а сюди я приноситиму тільки себе, Фанні, свою давню дружбу й любов.
Ці мої слова розтопили сніги у Гімалаях.
Повільно, як карусель, Фанні обернулася. І раптом ми обоє почули музику, що вже давно линула із заїждженої платівки.
«Кармен».
Фанні Флоріанна сягнула рукою за викот сукні, вихопила звідти чорне ажурне віяло, розчахнула його на всю широчінь і, грайливо потрушуючи, піднесла до очей, що враз спалахнули, як в іспанки; а тоді млосно приспустила вії, і я почув її голос, відроджений із небуття, свіжий, мов прохолодний гірський струмок, і такий же молодий, яким я сам почував себе всього тиждень тому.
Вона співала. І, співаючи, пританцьовувала.
Переді мною ніби високо піднялася важка завіса театру «Метрополітен», обвинула Гібралтарську скелю й разом із нею закружляла від помаху палички якогось знавіснілого диригента, що вміє запалювати слонів-танцівників і викликати з океанських глибин примарних білих китів.
Фанні ще не доспівала першої пісні, як я знову заплакав.
Цього разу — від сміху.
Тільки згодом я похопився.
Боже мій! Це ж уперше. У своїй кімнаті. Вона співала…
Для мене!
Унизу вже схилялося надвечір.
Я стояв на освітленій сонцем вулиці, похитуючись, відчуваючи в роті присмак вина, і дивився на другий поверх багатоквартирного будинку.
Звучала мелодія прощальної пісні, пісні розлуки Баттерфляй з її молодим лейтенантом у білій уніформі, що відпливав назавжди.
На балконі виникла велика постать Фанні; вона дивилася на мене вниз, її невеликий, схожий на пуп’янок троянди рот сумно всміхався на круглому, як повен місяць, обличчі, що поглинуло оту молоду дівчину, а з-позад неї линула музика, промовляючи про нашу дружбу й сьогоднішню розлуку.