— О смерть!..
Трамвай загальмував і почав зупинятися.
«Ну, кажи ж далі, — подумав я, — докінчуй!»
— То діло самотнє! — промовив він жаским шепотом і подався геть.
Я почув, як відчинилися задні двері. Й аж тоді обернувся.
У вагоні нікого не було. Невідомий зник разом зі своєю панахидою. Я почув, як надворі на доріжці зашурхотіла жорства.
Коли грюкнули, зачиняючись, двері вагона, той невидимий чоловік продовжував бурмотіти щось сам до себе. Я й тепер чув за вікном його голос. Щось там про домовину. Щось про домовину. І про самотність.
Трамвай сіпнувся й із гуркотом покотився далі крізь грозу.
Я підняв шибку, висунувся надвір і втупив погляд назад, у просякнуту дощем темряву.
Та якби там було навіть ціле місто, чи багато людей, чи бодай одна людина зі своїм гірким смутком, я б однаково нічого не побачив і не почув.
Трамвай мчав до моря.
А мене охопило жахливе відчуття, ніби він отак, на повній швидкості, і вженеться у глибочінь.
Я рвучко спустив шибку і, весь тремтячи, сів на місце.
Усю решту дороги я мусив твердити собі: «Тобі всього двадцять сім, і ти непитущий». Одначе…
Тієї ночі я таки випив.
Тут, аж на самісінькому краю континенту, де колись зупинилися валки кінних фургонів, а з ними і люди, я знайшов останню незачинену пивничку, де не було нікого, крім власника, що залюблено дивився на екран телевізора, де по нічному каналу крутили «За мною, Кессіді!».
— Подвійну порцію горілки, будь ласка.
Я не впізнав власного голосу. Навіщо мені було пити горілку? Задля хоробрості, щоб зателефонувати своїй дівчині Пег за дві тисячі миль, аж до Мехіко? Аби сказати їй, що я живий-здоровий? Але ж зі мною таки нічого не сталося, хіба не правда?
Нічого особливого, крім того, що я їхав нічним трамваєм під холодним дощем і чийсь жаский голос позад мене промовив сповнені загрози слова. Але тепер я боявся повернутись до свого найманого помешкання й лягти в ліжко, де було порожньо, мов у холодильнику на покинутій оклахомській фермі, господарі якої подалися на пошуки кращої долі у західні штати.
Порожніше було хіба що на моєму рахунку Великого Американського Романіста в банку, що містився у старовинному, схожому на римський храм, будинку на самісінькому березі моря і якого мало змити в небуття одним із найближчих економічних відпливів. Щоранку касири чекали біля берега у веслових човнах, тоді як управитель заливав очі в сусідньому барі. Та я бував у банку рідко. Із тих мізерних гонорарів, що вряди-годи перепадали мені від якогось дешевого детективного журнальчика, покласти щось у банк не випадало. Отож…
Я надпив горілки, і мене аж пересмикнуло від огиди.
— Боже, — мовив бармен. — Ви наче вперше у житті заглянули до чарки!
— Так воно і є.
— Вигляд у вас доволі кепський.
— Я й почуваю себе кепсько. Вам ніколи не здається, ніби має статися щось жахливе, але ви не знаєте, що саме?
— Це називається: у страху великі очі.
Я відпив ще трохи горілки й здригнувся.
— Ні, ні. Я маю на думці щось справді жахливе, коли воно підступає до тебе ззаду…
Бармен позирнув через моє плече, так ніби побачив там привид того чоловіка з трамвая.
— Ви не привели його за собою?
— Ні.
— Тоді нічого такого тут немає.
— Але ж, — заперечив я, — він озивався до мене… той дух зла.
— Дух?
— Я не бачив його обличчя. О Боже, я почуваю себе ще гірше! На добраніч.
— Пити треба менше!
Та я уже був за дверима й пильно видивлявся на всі боки, чи не чатує хтось на мене. Якою дорогою піти, щоб не опинитись у темряві? Нарешті я зважився.
Й, усвідомлюючи, що зробив хибний вибір, швидко подався понад темним каналом туди, де були потоплені циркові фургони.
Як ті лев’ячі клітки потрапили на дно каналу, ніхто не знав. Ніхто, мабуть, уже не пам’ятав і того, як з’явилися самі канали посеред старого містечка, що помалу оберталося на порох, який шурхотів ночами під дверима будинків разом із піском і потертю висхлих водоростей та тютюну із недокурків сигарет, розкиданих на всьому березі, починаючи з 1910 року.
Так чи інак, а канали ті були, і в кінці одного з них, у темно-зеленій воді, затягнутій масною плівкою нафти, лежали старезні циркові фургони з клітками, на яких уже майже облупилась біла емалева й золотиста фарба, а товсті ґрати роз’їдала іржа.
Певно, багато років тому, на початку двадцятих, ті клітки на колесах тріумфально, наче літня гроза, гуркотіли вулицями, і в них неспокійно кидалися леви, роззявляючи пащі, з яких вихоплювався гарячий м’ясний дух. Запряги білих коней тягли всю цю пишноту через Венецію та навколишні луги ще задовго до того, як МҐМ[1] звела свої фальшиві фронтони й започаткувала новий різновид цирку, що вічно житиме на кінострічці.
1
«Метро-Ґолдвін-Майєр» — одна з найбільших голлівудських кінокомпаній