— Доста про Каліфію, — сказав Крамлі, силкуючись утаїти своє погодження.
— Сцена третя, дубль перший, — провадив Фріц.
— Сцена третя, дубль перший, стілець номер три, — продовжив я. — Тепер настала черга сповідальні у соборі Святої Вібіани.
Фріц підсунув стілець ближче, поправив монокль, що миготів, як маяк, і заходився обнипувати очима мою приватну авансцену. Фріц крутнув головою, аби я не вгавав.
— Отут же добросердий брат Реттіґан, який поривався скерувати її на шлях істинний. Коли Каліфія спрямовувала її ліворуч, він наказував триматися правого боку, втім, імовірно, що після років гріховної круговерті у нього таки опустилися руки, він у три шиї гнав її з церкви. Одначе вона повернулася, влаштувала бешкет, домагаючись відпущення гріхів, крикма напосідаючи на своєму: «Очисть мене, прости рідну кровинку, переступи через себе, відречися від принципів», але натомість він руками затулив вуха і галасом відповів на її надрив; то його репет, а не Каліфії збив отця наповал й омертвив.
— Блеєш тут, — втрутився Фріц, примружуючи око так, що з його монокля гейби полум’яні іскри посипались, — а ти доведи. Якщо ми зніматимемо кляте кіно, пропиши момент істини. Скажи, звідки тобі відомо, що священик врізав дуба тільки через власний порив люті?
— Хто, в біса, тут за детектива? — не втерпів Крамлі.
— Хлопець-вундеркінд, — протягнув Фріц, не споглядаючи на нього, а, як і раніше, метаючи крізь товщу окулярів блискавиці. — Його припущення вирішать усе. Або пан, або пропав.
— Я ж не на роботу наймаюся, — відповів я.
— Ти уже отримав її, — озвався Фріц. — Якщо не подобається, то змотуй вудочки. Я — директор студії, а ти домагаєшся досудових рішень. Звідки знаєш, що священик сам заподіяв собі смерть?
Я видихнув.
— Звідти, що я чув його дихання, вдивлявся у його обличчя, бачив, як той біжить. Він терпіти не міг те, як Констанс зникала між припливів, пірнаючи з головою в одному місці та зринаючи в іншому. Вона скидалася на пустельне повітря, а він нагадував туман. От тобі й зіткнення. Блискавка. І постраждалі тіла.
— Невже все те через одного священика та одну непутящу сестру?
— Святий. Грішниця, — підсумував я.
Осяяння зціпило обличчя Фріца Вонга, сповнене благовідступним усміхом.
— Тебе прийнято на роботу, Крамлі?
Крамлі відступив од Фріца, але зрештою кивнув:
— Як доказ? Підійде. Що далі?
Поволі я підійшов до наступного стільця.
— Ми переміщаємось у Китайський театр Граумана, на самісінький вершечок, насуває пізній вечір, кінокартини прокручуються, на екрані вигулькують силуети, у кімнаті порозвішувані фотографії. Усі колишні сутності Реттіґан прицвяховані до стіни, бери, яку заманеться. І єдиний чолов’яга, котрий знає її, як свої п’ять пучок, — батько Реттіґан, хранитель несакрального полум’я, але, як виявилося, вона йому теж не потрібна, тож Констанс увірвалась і здерла всі фотографії, що підтверджували її минуле. Збиралася спопелити їх, адже ніяк не приймає себе колишню. Останнє вторгнення стало цілковитим потрясінням для батечка, як і для решти. Його виповнювали двоїсті відчуття, бо, як не крути, а вона його донька, тож він сприйняв за належне зникнення світлин, а тоді запустив фільм, який невпинно прокручував: Моллі, Доллі, Саллі, Голлі, Гала, Вілла, Сью… Плівка ніяк не спинялася, проступали осяяні обличчя, навіть тоді, коли ми дісталися туди, правда, запізно для того, аби врятувати його чи загарбані фотографії. От тобі й не вбитий під номером чотири…
— Що ж, Дж. Веллігтон Бредфорд, той-таки Таллула Бенкгед, Кроуфорд та Кольбер, подосі залишається серед живих і поки жодним чином не постраждав, що на це скажеш? — додав вогню в полум’я Крамлі. — Та сама картина із вдатним до перевтілень артистом Квіклі, хіба не так?
— Залишилися живими, однак ненадовго. Вони хиткі, як повітряний змій у бурю, яка не вщухає. Констанс має на них зуб.
— Через що? — не відступав від свого Крамлі.
— Вони усіляко переламували її, аби вона зреклася себе справжньої, — вставив своїх п’ять копійок Фріц, хизуючись власною кмітливістю. — Не чини того, роби так, не роби отак, а вже інак. Річард Третій розповідає тобі, як то бути донькою Ліра, леді Макбет і Медеею. До всіх підпасовано одну мірку. Тож вона стала Електрою, Джульєттою, леді Годівою, Офелією, Клеопатрою. Бредфорд наказав, Реттіґан виконала. Те саме з Квіклі. Глянь, як жене Конні! Вона має з’явитись одразу в проймі обох дверей, аби стягти зі себе одіж, затерти лінії, дотла спалити писульки. Чи до снаги вчителям розучити? Констанс домагалася того. «Хто така Констанс, ким вона є?» — от у чому була квінтесенція її запитів. Біда в тому, що ті вчителі знали, як повести вперед, а про те, як вертатися, — ні в зуб ногою. Тому-то й Констанс завелася не на жарт…