— У перевдягальню підвального приміщення, — почав я, — вона спустилась, ясна річ, після того, як спустошила стіни зі світлинами нагорі, не залишивши й сліду від виведених на дзеркалах написів, що свідчили про її попередні «я». Зішкрябала, затерла, знищила усе, ім’я за ім’ям, рік за роком.
Завершивши говорити, я вицмулив питво.
— Невже наш потяг «Вбивство у „Східному експресі“[225] прибуває до станції? — докинув Фріц, повністю випростовуючи спину, як Цезар у купелі.
— Так.
— А що далі? — провадив Фріц Вонг бездоганно гортанним голосом із німецьким притиском. — У тебе вдосталь часу, аби взятися за роботу над кіносценарієм під назвою „Низка смертей Реттіґан“; починаємо в понеділок, п’ятсот за тиждень, десять тижнів, премія двадцять тисяч, коли ми зрештою знімемо те трикляте кіно, як тобі?
— Хапай гроші й накивай п’ятами, — підбурював Генрі.
— Крамлі, як ти гадаєш, мені варто пристати на цю пропозицію? — запитав я.
— Задум так собі, але для фільму можливий, — відповів Крамлі.
— Ти мені не віриш?! — скрикнув я.
— Таких безумців днем з вогнем не нашукаєш, — сказав Крамлі.
— Господи милосердний, навіщо лишень стою тут і марно надриваю горло? — я гепнувся на стілець. — Усе, знеохотився жити.
— Ая, ще й як хочеш, — заперечив Фріц, нахилившись уперед і щось шкрябаючи у записнику.
П’ять сотень на тиждень уже було там.
Фріц киданув зверху п’ятидоларову купюру.
— Ось тобі зарплата за перші десять хвилин!
— То ти майже повірив мені? Ні, — я відклав аркуш убік. — Моя ідея має резонувати бодай із одним з вас.
— Зі мною, — почувся голос.
Усі ми перевели погляд на Незрячого Генрі.
— Підписуй контракт, — закликав Генрі, — але тільки після того, як він підпишеться під тим, що справді повірив кожнісінькому слову, котре злетіло з твоїх уст!
Мене підточили вагання, хоча за якусь мить усе ж нашкрябав свій маніфест.
Фріц покрутив носом, а тоді підписав.
— Ох, з тією Констанс, — пробубонів він. — Прокляття! Вона вривається у твою домівку й накидається на тебе, як клята змія. Хай тобі трясця! Кого гризтиме сумління, коли вона накладе на себе руки? Якого милого гнати світ за очі, перелякавшись власної телефонної книги, та з-під землі діставати усіх недоумків, котрі збивали її на манівці? Тебе б настрахала телефонна книга? Ісусе Христе, точно ні! Має ж бути цьому пояснення, чому вона все-таки ні сіло ні впало рвонула з місця і подалася в пошуки. Мотив. За віщо, хай тобі грець, усі ті старання, чого вона жадала домогтися? Зачекай.
Фріц затнувся, його обличчя враз пополотніло, а потім зайшлося рум’янцем.
— Ні. Так. Ні, бути цього не може. Ні. Так. Так і є!
— Що так і є, Фріце?
— Я лишень тішився, розмовляючи із собою, — мовив Фріц. — Радий, що прислухався до себе. Невже хтось іще щось вловив?
— Ти, Фріце, так нічого путнього й не ословив…
— Я розмовлятиму із собою, а ви можете розвішати вуха, ja?[226]
— Ja, — потакнув я.
Фріц протаранив мене позирком, діймаючи саме серце. А тоді погасив свою лють ковтком мартіні й сказав:
— Місяць чи два тому вона, важко дихаючи, прибрела до мого робочого стола. Здійняла крик, намагаючись вивідати, чи правда, що я почав працювати над новою стрічкою. Стрічкою, якій поки що придумав найменування. „Ja, — відповів я. — Ймовірно“. — „А для мене там щось знайдеться?“ — поспитала вона й обхопила мене за рамена, заходячись умощуватися на колінах». — «Ні-ні», — відсахнувся я. — «Але ж має щось перепасти. Просто повинно. Скажи мені, Фріце, яка ж?..» — Мені ніколи в світі не варто було нічого їй говорити. Однак я не втримався, споможи мені, Боже!
— Що то був за фільм, Фріце?
— Те, що я змислив, тебе жодним чином не стосується, — випалив я їй.
— Зрозуміло, проте, заради Бога, Фріце. Назви фільм!
Фріц ніби не чув, витрішки прикипівши до всипаних зорями небес, роздивляючись їх крізь товщу монокля; все ще розмовляв із собою, нам же залишалося підслуховувати.
— Та ти не потягнеш таку роль, — сказав їй я.
Вона розридалася.
— Прошу, — заблагала, — дай-но спробувати.
— Констанс, є ролі, які ти ніколи не зіграєш, ролі, в яких ніколи не вживалася.
Фріц пропустив ще один ковток зі склянки.
— «Орлеанська діва».[227]
225
227