— Дай-но подумаю, — відповів я.
— Іще б, не дам! — вигукнув Крамлі.
За Фріцом й слід вихолов. Ми роззирнулися довкола пляжу, однак автівки ніде не було видно.
Поглянули праворуч. Світло двох червоних фар на швидкості згасало, розчиняючись у тунелі.
— Ісусе Христе! — зарепетував Крамлі, — він подався прямісінько у водостічний канал! Бісів телепень!
— Що робитимемо? — розкинув мізками я.
— Нічогісінько, — крикнув Крамлі, — хіба що це! — він щодуху газонув. Розвернувшись, ми дременули в тунель.
— Безглуздя! — загорлав я.
— Твоя правда! — відказав Крамлі. — Підлого стерва робота!
— Радий, що я цього не бачу, — мовив із заднього сидіння Генрі, скеровуючи свої слова в бік вітру, що дув у самісіньке обличчя.
Ми увігнались у каналізацію, їдучи в глиб суходолу.
— Невже ми утнемо це зробити? — спохопився я. — Висота тунелю яка?
— Футів з десять у середньому, — завищав Крамлі. — Чим далі сунемо, тим вищі там стелі. Водяна лава хлине з гір, що у Глендейлі, тому й то канал повинен бути справді великий, аби витримати усі ті потоки. Зачекай!
Автівку Фріца заледве було видно попереду.
— Ідіот! — не витримав я. — Він хоча б знає, куди рухається?
— Ага, — погодився Крамлі. — Спершу до Китайського театру Граумана, а затим ліворуч, до клятого мармурового саду.
Наш мотор задеренчав.
У гуркотні ми розгледіли попереду полчище сновид, які накинулися на мене раніше.
— Господи мій! — скрикнув я. — Та ми ж їх зіб’ємо! Не гальмуй! Вони там усі несповна розуму! Печи далі!
Ми мчали уздовж тунелю. Двигун ревів що й ну.
Історія Лос-Анджелеса, закарбована на стінах, щосекундно маячіла по обидва боки: піктограми, графіті, безглузді малюнки, що їх позоставили безпритульні блукальці у тисяча дев’ятсот сороковому, тридцятому, двадцять п’ятому; самі обличчя, зображення моторошних речей та нічогісінько живого.
Крамлі дав менше газу.
Ми вписались у зграю підземних безумців, які несамовито волали, вітали нас жаским горланням. Але Крамлі не збавляв швидкості. Ми розпорали цю юрбу, розкидаючи її навсібіч.
Одна почвара конвульсійно силкувалася зіп’ястися на ноги, гугнявлячи в ніс.
«Еде, Едварде, Едці, о Едуарде! — промайнуло у моїй голові. — Невже це ти?»
— Ти так і не попрощався! — процідив привид і забрався звідти.
Я пхинькнув, і ми рушили далі, випереджаючи мою вину, залишивши усе позаду. І чимдалі заїжджали, тим лячніше мені ставало.
— Як, у біса, ми дізнаємося, де одцвітемо? — розійшовся я. — Тут нема жодних вказівників. Або ж ми їх просто не запримітили.
— Ага, все може бути, треба пильніше дивитися, — сказав Крамлі.
Навкіл ми почали вловлювати порозкидувані на стінах знаки, місцями нашкрябані крейдою, місцями виднілися літери, виведені чорною фарбою.
Крамлі сповільнив їзду. На стіні перед нашими очима хтось вигравірував низку хрестів і карикатури надгробків, наче в коміксах.
— Якщо довіритися поводирству Фріца, то ми у Глендейлі.
— Це означає… — заїкнувся я.
— Так-так. Ми у Форест-Лон.
Увімкнувши верхні фари, ми почали метляти машиною то праворуч, то ліворуч. Рухаючись повільно, побачили драбину, що вела до прикритого решіткою отвору, вирубаного у стелі тунелю. Знизу ж була автівка Фріца, а він сам дерся по щаблях угору. Вздовж тієї драбини тягнувся ланцюг хрестів.
Ми вийшли з машини, минули висхлі калюжі й кинулися теж лізти драбиною. Щось гучно дзвякнуло над нами. Затим глянули на силует Фріца і посунутий убік люк; почав крапотіти легкий дощ, змочуючи наші плечі.
Тоді, не зронивши ні слова, продовжили пнутися драбиною. Дивлячись згори, Фріц крикма скеровував нас.
— Піднімайтеся сюди жвавіше, кляті бамбули!
Ми подивились униз.
Незрячий Генрі не збирався пасти задніх.
Розділ сорок четвертий
Шторм ущух, зоставивши по собі дощ, що ледь-ледь мрячив. Небо було неоднозначним: віщувало, що періщитиме як з відра, а крапало дрібку.
— Ще не на місці? — поспитав Генрі.
Ми усі подивилися на ворота кладовища Форест-Лон, на покотисті пагорби, укриті чималим арсеналом меморіальних каменів, що угрузли в цю траву, як уламки метеоритів.
— Кажуть, що отут, — почав Крамлі, — скупчиться не менший електорат, аніж у місті Падука, котре у Кентуккі, Ред-Рівері, Вайомінгу чи на сході Лос-Анджелеса, в Азусі.
— Мені до вподоби старомодні цвинтарі, — зізнався Генрі. — На них можна багато усього обмацати руками. А ще люблю могильні плити, на котрих можна розпростертися, наче статуя, та й із пані якоюсь туди можна навідатися у пізню годину, аби пограти в лікаря.