— Невже хтось коли-небудь приходив, аби впевнитися, що фіговий листок Давида[229] ніде не запропастився? — мовив Фріц.
— Чув, як казали, — відразу ж спохопився Генрі, — що коли його доставили на кораблі, листка не було, тож він залежувався близько в якійсь глушині, замотаний у полотна, так, щоб ненароком не образити почуттів пристаркуватих леді у тенісному взутті.[230] За день до того фіговий листок таки приліпили, аби обламати задоволення. От їм і довелося безпало рукоблудствувати, торкаючись скульптури, ніби читаючи шрифт Брайля. Коли живі людці опівночі виконують гімнастичні вправи на могилі, це називається прелюдією. Мертві витворяють те саме, правда, тоді то вже не що інше, як післяласка.
Ми стояли, окроплені дрібним дощем, споглядаючи через дорогу на похоронне приміщення.
— Зарилася в нору, — почули, як хтось пробубнів. Та то ж був не хто інший, як я.
— Рухайтеся! — скомандував Крамлі. — Через півгодини дощові потоки хлинуть униз. Змиють наші автівки і вижбурнуть їх геть аж до моря.
Ми потупили зір на люк з відсунутою кришкою. Затим учули звуки джерела, що дзюркотіло.
— Божечку-Боже! — стривожився Фріц. — Моє класичне авто!
— Рухайтесь! — узявся за старе Крамлі.
Зіщулившись, ми погнали вулицею до будівлі поховальні.
— Про кого запитуватимемо? — поцікавився я. — Та й про що?
Хвилю-другу ми перезиралися, доста спантеличені.
— Напитуватимемо Констанс?
— Слушну річ кажеш, — зазначив Крамлі. — Запитаємо про усі ті заголовки й прізвища, що у газетах. Про усі вигадані імена, виведені помадою на дзеркалах у гардеробі підвального приміщення.
— Ану повтори, — наказав Генрі.
— Та це ж ніщо інше, як розгорнута метафора, — проказав Крамлі. — Рухайтеся жвавіше!
Замашним кроком ми увірвались у велику палату смерті, інакше кажучи, це було прихилище клерків і нора з теками.
Нам не довелося займати чергу чи вичікувати, адже довготелесий чоловік із заледеніло-білою чуприною і сірувато-безживним обличчям проковзнув за передній стіл, обмацав нас згірдливим поглядом, наче ми були викидами з парової пральні.
Працівник поклав на стіл картку і схилив Крамлі до того, аби той узяв її.
— Ви Грей? — поцікавився він.
— Елайху Філіпс Грей, як бачите.
— Ми тут для того, аби прикупити ділянку, місце для поховання.
Запізнілий зимовий усміх прорізався на вустах Елайху Ф. Грея, повис там, немов мряка.
Жестом ілюзіоніста він показав на якусь картку і прайс-лист.
Крамлі не зважав на те.
— Спершу з моїм з’ясуємо, даю вам перелік.
Він витягнув прибережений список зі зведеними докупи іменами і поклав його догори дригом попереду Грея, який безмовно розглянув написане.
Крамлі вийняв назовні скручену пачку стодоларових купюр.
— Потримаєш у себе, молодший? — запитав, кидаючи мені в руки згорток. А тоді звернувся до Грея: «Вам ці імена про щось говорять?»
— Так, до того ж кожне.
Грей знову запнувся.
Крамлі вилаявся, проціджуючи крізь зуби вказівку:
— Перелічи їх, молодший…
Я пригадав їх, одне за одним.
— Голлі Морган.
Грей почав перебирати папки.
— Ось тут є. Похована у тисяча дев’ятсот двадцять четвертому.
— Поллі Старр?
Ще раз хутко пробігся теками.
— Тут. Тисяча дев’ятсот двадцять шостий.
— Як щодо Моллі Сіре?
— Знайшов. Тисяча дев’ятсот двадцять сьомий.
— Емілі Дане?
— Тисяча дев’ятсот двадцять восьмий.
— Усі поховані у цьому місці, нічого не плутаю?
Грей скорчив кислу гримасу.
— Я за усе своє життя жодного разу не схибив. Дивно, одначе… — він ще раз пробіг очима по матеріалах, витягнутих з теки. — Щось тут не ладне. Невже вони були пов’язані між собою, походили з однієї і тієї ж сім’ї?
— Що маєте на увазі?
Грей зосередив крижаний погляд на зазначених іменах.
— Ось що, самі погляньте, усі вони поміщені в одному наземному склепі, виконаному в готичному стилі.
— Як так склалося? — Крамлі стрепенувся, порушивши запалу скуку, а тоді схопив теку з картками. — Що ще вам відомо?
— Чудно, втім, усі ці жінки, з різноманітними прізвищами, покладені разом ув одну могилу, — в меморіальну споруду з вісьмома полицями для восьми членів сім’ї.
— Але вони не були поєднані сімейними узами! — доповнив Фріц.
— Чудно, — зациклився Грей, — дивно.
Я заметушився, наче обпечений блискавкою.
229
Ідеться, вочевидь, про репродукцію скульптури епохи Ренесансу під назвою «Давид» — шедевральну роботу італійського митця Мікеланджело, створену на основі біблійних переказів. Статуя заввишки 5,17 метра є зображенням нагого хлопця-персонажа, навіть сороміцьке місце не прикрите фіговим листком.
230