— Зостановися, — сказав собі я.
Доторк.
Зовнішні двері рипнули. Внутрішні — заскрипіли.
Ми завмерли побіля входу в мармурову гробницю; здавалося, що сонце зникло назавше, без вороття, а дощ ніколи не вщухне.
Було геть темно, лише три блакитні церковні свічки, невеликі, ледь сяяли, язики вогників хилиталися від дверного протягу. Ми прикипіли поглядом до саркофага внизу, праворуч од нас.
На ньому виднілося ім’я Голлі. Утім, віко хтось скинув, та й усередині було порожньо, якщо не враховувати порохна.
Ми глянули вище, на ще одну полицю.
Надворі спалахнула блискавка, далі дощило. Забурчав грім.
На черговій полиці у мармурі було висічено ім’я Моллі. Одначе знову за рибу гроші: ні кришки на саркофазі, ні тіла всередині.
Прочинені двері позаду нас заливало дощем, ми ж поступово підняли очі на сусідню, потім на ще вищу полиці з мармуровими ящиками. Побачили там імена Емілі та Поллі. Вдалось одразу вловити й те, що один із ящиків не був заповнений. Трусячись, я потягнувся до верхнього вмістища, щоби перевірити його. І цього разу мої пальці знову ж таки не намацали нічого, крім повітряної пустки.
Голлі, Поллі, Моллі та Емілі, тіла яких ми так і не зуміли побачити в освітленні блискавиць, жодних решток.
Я мотнув оком на крайню коробку, а тоді почав тягтися до неї, однак дещо завадило цьому — то було віддалене зітхання, холодний пронизливий плач. Опустивши руку, я подивився на Крамлі. А він підняв очі на останній саркофаг і зрештою мовив:
— Молодший, не відбиратиму в тебе хліб.
То було останнє глибоке заковтування повітря у полоні темені.
— Що ж, — сказав Крамлі, — усі виходимо.
Усі позадкували надвір ув обійми шамотіння дощу. Побіля дверей Крамлі озирнувся на своє безтямне дитя, вклав у мої руки ліхтарик, кивнув, ніби зичив доброї вдачі, й забрався геть.
Я залишився наодинці.
Потягнувся назад. Ліхтарик упав. Я теж заледве не звалився з ніг. Намацати згубу вдалося далеко не відразу, моє серце шалено стукотіло разом із тремтливим пучком світла.
— Ти, — прошамотів я, — там.
— Ісусе Христе, що б лишень це мало означати?
— Це я, — протяжно прошепотілося мені.
Затим гучніше.
— Я подолав увесь цей шлях, аби віднайти тебе, — мовив тихцем.
— Що далі? — під ніс проказала тінь.
Позаду за спиною повисла щільна запона дощу. Спалахували блискавиці. Втім, від грому ні слуху ні духу не було.
— Констанс, — я врешті звернувся до темного силуету, заниканого на високій полиці й загорненого у тінисту завісу дощу, — послухай-но.
Відтак я вимовив своє ім’я.
Залягло мовчання.
Я заговорив знову.
«О Господи, — подумав я, — вона й справді мертва!»
— Із мене досить! Виходь, чорт забирай, виходь!
Тінь злегка повернулась і стенула плечима: хай там як, це трапилося.
Тінь нагорі з безликим обличчям заметушилася, почала дихати простіше.
Мені майже не вдавалося почути цю тінь, радше прочував її єством.
— Що? — видихнула вона.
Я збадьорився, втішаючись проявам життя, будь-яким, будь-якому пульсу.
— Мене звати… — я повторив своє ім’я.
— Оу, — пробурмотав хтось.
Мене наче ошпарило, немов підбурило до швидшого темпу. Я відхилився від дощу, поринаючи у простір могильної холоднечі.
— Я прийшов порятувати тебе, — прошепотів.
— Невже? — пробурмотіло.
І ті слова були нічим іншим, як благеньким танком комара, який вишивав у повітрі, нечутним, ні, принаймні не тут. Як тільки покійниця може розмовляти?
— Добре, — здійнявся шепіт. — Там ніч?
— Навіть не думай спати! — скрикнув я. — А то поспиш і не захочеш повернутися! Не помирай!
— Чому б це? — прокотилося буботіння.
— Тому що… — заковтуючи повітря, відповів я. — Тому що я так кажу..
— Кажеш… — почулося зітхання.
«Ісусе Христе! — подумав я, — говори щось!»
— Говори, — мовила дрібна тінь.
— Виходь! — промимрив я. — Тут тобі не місце!
— Місце, — вчулося легке шурхотіння.
— Ні! — скрикнув я.
— Моє місце, — долинуло дихання у тіні.
— Я допоможу тобі вирватися, — запевнив я.
— Із чого? — запитала тінь, а тоді в пориві нечуваного страху додала: — Вони щезли. Розчинились у повітрі!
— Вони?
— Зникли! Вони просто мали кудись запропаститись! А чи ні?
Нарешті блискавка увігналась у темну землю, а грім вгатив у могилу. Я обернувся, аби поглянути на кам’яні луки, пагорби зі сяйливими плитами, з яких зникали імена, захлинаючись у проливні. Плити і каміння променіли, засвічуючись від вогнів, що зароджувались у небі, й поставали у вигляді імен на дзеркальному склі, світлин на стінах, обведених прізвищ у нотатнику, але тут раптом імена із дзеркал і дати як в трубу вилетіли, фото осипались зі стін, фільми ніби проткнулись у проектор, а затим на срібному екрані почали гарцювати за десять тисяч місяців звідти. Світлини, дзеркала, кінострічки. Кінострічки, дзеркала, світлини. Імена, дати, імена.