— Вони все ще там? — запитала тінь із верхньої полиці склепу. — Там, надворі, під дощем?
Я роззирнувся довкола, зосереджуючи зір на протяжному схилі погребальної місцини.
Дощ хлющив по дюжині, сотні, тисячі каменів.
— Вони не повинні тут бути, — сказала вона. — Я гадала, що вони забралися назавше. Одначе згодом вони заходилися гримати у мої двері, будити мене. Я попливла до своїх друзів, тюленів. І, незважаючи на те, наскільки далеко я б не запливала, вони все одно чатували на мене, стоячи на березі. Шептії, які з усіх сил намагалися нагадати мені про те, що хотілося забути.
Її заполонило вагання.
— Тож, оскільки мені було не до снаги відірватися від них, я мала вбити їх одну за одною, одну за одною. Ким вони були? Мною? Тому то я й погнала за ними, аби вони натомість не наздогнали мене; одну за одною я знаходила, де вони були поховані й перезахоронювала їх. У тисяча дев’ятсот двадцять п’ятому, тоді у двадцять восьмому, тридцятому, тридцять п’ятому. Вони повинні були залишитися там назовсім. Зараз час розпластатись і поринути у вічний сон, або ж вони, ймовірно, можуть зв’язатися зі мною о третій ранку. Отож, де я?
Ззовні склепу дощило. Всередині ж повисла довга мовчанка, потім я мовив:
— Ти тут, Констанс, я теж тут, слухаю тебе.
По хвилі вона завела своєї:
— Невже усі вони пішли, на узбережжі не зосталося ні душі і я можу повернутися до моря, аби поплавати, не страхаючись нічого?
— Так, Констанс, вони поховані, — заспокоїв її я. — Ти виконала роботу. Хтось повинен був простити тебе за те, що хтось мав виявитися Констанс. Виходь.
— Навіщо? — поспитав голос із верхньої полиці могили.
— Тому що, — сказав я, — хай як дивно не звучало б, але ти потрібна. Тому благаю: перепочинь хвилинку, затим простягни мені руку, дозволь тобі допомогти спуститися. Ти чуєш мене, Констанс?
Небо примеркло. Згасли вогні. Лив дощ, розмиваючи каміння, плити й імена, імена, жахливі імена, вирізьблені в останню путь та розчинені у траві.
— Чи вони пішли? — долинув знетямлений шепіт.
Мої очі по береги наповнилися краплями холодного дощу.
— Так!
— Так?
— Так, — підтвердив я. — На кладовищі ні душі. Фото пооблітали. Дзеркала очищені. Тепер залишились тільки ти і я.
Дощ омивав незриме каміння, що потопало у наводнених травах.
— Виходь, — упівголоса повторив я.
Далі дощило. Дорогою збігала вода. Пам’ятники, каміння, плити й імена щезали у її потоках.
— Констанс, є ще дещо.
— Що саме? — шепнула вона.
Після чималої заминки я проказав:
— Фріц Вонг чекає. Сценарій завершено. Декорації розкладені, цілком готові.
Заплющивши очі, я стражденно силкувався покопирсатись у пам’яті.
Навпісля таки нарешті пригадав: «Якби не мої голоси, я б геть упав у розпач».
Посумнівавшись трохи, я надумався вести далі: «Вчуваю голоси у своїх дзвонах. Дзвони долинають з небес, їхнє відлуння подовжується. Вони злягають у супокої сільських околиць, он де мої голоси. Без них я б споневірився».
Тиша.
Тінь заворушилася. Білий силует почав виповзати з теміні.
Спершу показалися кінчики пальців, затим її долоні й урешті — витончена рука.
Тоді, після довгого мовчання, почулися глибокий вдих та видих. Констанс не витерпіла: «Я сходжу».
Розділ сорок сьомий
Буревій стишився. Здавалося, наче його ніколи й не було. Небо випогодилось, ані хмарки ніде, свіжий вітер наче збирався очистити дзеркало, думки, закликаючи почати усе з чистого аркуша. Я стояв на березі навпроти арабської фортеці Реттіґан, у товаристві Крамлі та Генрі, переважно мовчки, а Фріц Вонг вивчав сцену, міркуючи над великими і малими планами.
Усередині будинку двоє чоловіків у білих комбінезонах шмигали, наче тіні, нагадуючи прислужників, які крутяться біля вівтаря — ох, ці бурхливі безмежні асоціації письменників; мені дико кортіло, аби переді мною постав отець Реттіґан, одна з тих постатей у білому одіянні, які ладні очистити будинок завдяки кадильниці з фіміамом та бризкам святої води; постав для того, щоб освятити це місце, яке, ймовірно, ніколи не знало таких маніпуляцій. «Боже милостивий, — подумав я, — треба привести сюди якогось отця, щоби викурив усю нечисть з цього лігва розгнузданості!»