Малярі всередині у поті чола зішкрябують стіни, обдирають їх, аби покрити свіжою фарбою, й близько не відаючи, кому належав цей будинок раніше, як і те, хто його насправді населяв. Знадвору, на столикові побіля басейну, простоювало пиво, вичікуючи на Крамлі, Фріца, Генрі й на мене, і заодно горілка, — ану ж увійдемо в азарат.
Запах свіжої фарби невимовно оживляв нас, віщував спасіння, що межувало з навіженством та відлунювало прощенням. Нова фарба, нове життя? Боже, благаю…
— Наскільки далеко її занесе цього разу? — Крамлі пильно дивився на буруни, що виднілися за сотні ярдів од берега.
— Не запитуй мене, — попередив Генрі.
— Вона десь там з тюленями, — мовив я. — А може, навіть ближче. Разом зі своїми друзями, їх там назбиралося багацько. Чуєш?
Тюлені дзявкотіли то гучніше, то слабше, я не міг зронити ні слова, тільки слухав. То були потішні звуки, що зливалися воєдино із запахом свіжої фарби, який доносився зі старого будинку, будинку, котрий от-от зазнає цілковитого оновлення.
— Скажи малярам, щоб, коли фарбуватимуть поштову скриньку, — скомандував Фріц, — залишили місце лише для одного імені, ja?
— Гаразд, — догідливо мовив Генрі. Він похилив голову набік і набурмосився. — Вона плаває надто довго. А якщо не повернеться?
— Було б не так уже й погано, — озвався я. — Їй до вподоби вода у відкритому морі. Після шторму море, здається, набрякає, — слушний час підкорювати хвилі. Ей! Що то за гуркотнеча? Схожий звук чутно перед театральним виходом.
Якраз вчасно, на провулок за будинком Реттіґан з гуркотом в’їхало таксі.
— Господи! — це спам’ятало мене. — Я знаю, хто це!
Двері гепнули. Звідти вийшла жінка, яка, борсаючись у піску, промелькнула між будинком і басейном; її пальці були міцно стиснуті в кулаччя. Вона стала переді мною, розпалена, наче доменна піч, піднявши п’ястуки.
— Тобі є що сказати? — скрикнула Меґґі.
— Вибач? — бовкнув я.
— Вибач!
Вона здійняла руку наді мною, а тоді щосили зацідила в ніс.
— Вріж йому знову, — цькував Крамлі.
— Ще раз на щастя, — підбурив Фріц.
— Що тут відбвуається? — поцікавився Генрі.
— Босота!
— Знаю-знаю!
— Сучий син!
— Ага, — підтакнув я.
Вона стукнула мене вдруге.
Тоді проступила кров. Захлипала підборіддя і залила мої підняті руки. Меґґі відсахнулася.
— О Господи, — скрикнула вона, — що я накоїла?
— Дала прочухана сучому синові, босоті, — відповів Фріц.
— Саме так, — підтвердив Крамлі.
— Не встрягай поки що! — відпалила Меґґі. — Принесіть хтось лейкопластир.
Я поглянув на кров’яні потоки на своїх руках.
— Лейкопластир тут нічим не зарадить.
— Стули пельку, тупоголовий спідничнику!
— Раз-но поплатився, — бовкнув я.
— Ані руш! — зарипенила Меґґі й знову здійняла кулак. Я вистояв, а от вона похитнулася.
— Ні-ні, досить, досить! — зайшлася сльозами Меґґі. — О Господи, наскільки це жахливо!..
— Турляй, я заслуговую, — мовив я.
— Заслуговуєш. Погоджуєшся?
— Аякже, — визнав я.
Меґґі глянула на далекий прибій.
— Де вона? Між хвиль заникалася?
— Десь там.
— Сподіваюся, що вона не вирине звідтіля!
— Я також.
— Що, в дідька, ти мав на увазі?
— І сам не знаю, — відповів я настільки тихо, наскільки лишень міг. — А що, коли вона почувається там, як у своїй тарілці. Може, у неї там є друзі, безмовні друзі, та, ймовірно, їй варто залишитися з ними і ніколи більше не повертатися.
— Нехай навіть не пробує, а то я приб’ю її.
— У такому разі їй краще оминати нас десятою дорогою.
— Захищаєш її? А щоб тобі заціпило!
— Ні, просто кажу, що їй краще ніколи не вертатися. Вона завжди почувалася щасливішою у схожі дні, якраз по грозі, коли хвилі такі, як треба, а на небі ні хмаринки не видно. Я спостеріг це за нею кілька разів. За день вона так і не пригубила чарки, проводила час у воді й завжди вселяла надію, що більше ніколи не повернеться.
— Що на тебе найшло? Яка муха її вкусила?
— Ніхто не знає. Так відбувається постійно. Жодних пояснень. Просто щось трапляється, а тоді ти усвідомлюєш, що усе пішло коту під хвіст.
— Говори далі, може, щось путнє таки скажеш.
— Ні, з мене годі! Чим більше розмов, тим менше суті. Вона запропастилася надовго. А тепер, можливо, знайшлася. Скільки єресі, скільки нісенітниць, навіть не знаю, що додати. Я запевнив її, що коли зайде у море з усіма тими іменами, то, вочевидь, випливе з єдиним. Ох, усі ці запевнення, порожні обіцянки. Дізнаємося, що з того вийшло, коли вийде на берег.