І ось тепер рештки тих давніх кавалькад знайшли собі спочинок тут, на дні каналу. Декотрі фургони з клітками стояли у глибокій темній воді рівно, на колесах, інші завалились на бік і показувалися з-під води лише зрідка на світанку, під час відпливу, а опівночі приплив ховав їх від очей, і тоді між ґратами снувала риба. Удень туди приходили хлопчаки й витанцьовували на тих чималих покинутих островах із заліза та дерева, а іноді й залазили в клітки, шарпали за ґрати й грізно рикали.
Але тепер, глибокої ночі, коли останній трамвай помчав понад безлюдним піщаним узбережжям до свого місця призначення на півночі, чорна вода каналу хлюпотіла й усмоктувала клітки, як ото старі баби всмоктують свої беззубі щелепи.
Я простував бігцем, нахиливши голову проти дощу, аж поки він раптом не ущух. Із темряви визирнув місяць, наче величезне око, що мало стежити за мною. Тепер я ступав по дзеркалах, з яких на мене дивився той-таки місяць і хмари. Я ступав наче по небу, й отоді… отоді щось і сталося.
Звідкись іззаду раптом наринула висока припливна хвиля й безгучно покотилася між темними берегами каналу. Мабуть, десь розмило піщану перепону, і в канал линула солона морська вода. І ось вона вже сягнула сюди. У ту мить, коли я дійшов до середини пішохідного містка, приплив мало не затопив його.
Вода із сичанням вирувала навколо старих лев’ячих кліток.
Я наддав ходи. Тоді вхопився рукою за поруччя містка і став.
В одній із кліток за ґратами, просто піді мною, невиразно відсвічувало щось біле.
Із клітки махала чиясь рука.
Мабуть, якийсь старий приборкувач левів колись заснув і, оце щойно прокинувшись, не міг збагнути, де він.
Ось уже його рука мляво випросталась у клітці. Приборкувач остаточно прочнувся від сну.
Вода у каналі впала, а тоді знову піднялася.
І примару притисло до ґрат.
Перехилившись через поруччя, я дививсь і не міг повірити власним очам.
Але тепер та невиразна світла пляма прибрала обрисів. Уже не тільки долоня чи рука, а й усе тіло ворушилось і незграбно жестикулювало, мов величезна лялька-маріонетка, що попалася в залізну пастку.
Бліде обличчя з невидющими очима, в яких відбивалося тільки місячне світло й більш нічого, лисніло у воді, наче срібна маска.
Раптом припливна хвиля гойднулась і впала. Тіло зникло з очей.
Десь у мене в голові величезний трамвай виписав коло по іржавих рейках, завищав гальмом, сипонув іскрами й зі скреготом зупинився; і за кожним ривком, за кожним поштовхом, за кожним посмиком якийсь невидимий чоловік випалював оті слова: «Смерть!.. діло!.. самотнє!..».
Ні, не може бути!
Приплив знов шугнув угору, мов на спіритичному сеансі, що запам’ятався мені з якоїсь іншої ночі.
І та примара знову зринула до ґрат клітки.
То був мертвий чоловік, і він хотів вибратись назовні.
Хтось страхітливо закричав.
Аж коли засвітилося з десяток вікон у будиночках над темним каналом, я збагнув, що то кричав я сам.
— Ану, відступіть, відступіть!
Над’їжджали інші машини, інші полісмени, спалахувало світло у вікнах інших осель, і з дверей виходили у халатах інші люди, ще не отямившись від сну, й приставали до мене, а я не міг прийти до тями від чогось куди гіршого, ніж сон. Ми розгублено товпилися на містку, наче гурт жалюгідних клоунів, і дивилися вниз, на наш потоплений цирк.
Я стояв, тремтів, дивився на жаску клітку й думав: ну чому я не озирнувся тоді в трамваї? Чому не подививсь на того чоловіка, що напевне уже знав про оцього мерця в цирковому фургоні?
О Боже, промайнуло у мене в голові, а що, як той чоловік сам і запхав цього бідолаху в клітку?
Докази? Їх немає. Усе, що я знаю, — це оті троє слів, почуті в останньому нічному трамваї. Усе, що я знаю, — це лопотіння дощових крапель по високих дротах, яке немовби повторювало ті слова. Усе, що я знаю, — це навальна й холодна припливна хвиля, яка, наче смерть, прокотилася каналом, залила клітки й відлинула ще холодніша, ніж була перед тим.
Зі старих будиночків вийшло ще кілька химерних клоунів.
— Ну ж бо, люди, вже третя година ночі. Розходьтеся!
Знову дощило, і полісмени, ще тільки приїхавши до каналу, поглянули на мене так, ніби хотіли сказати: «І чого б ото лізти не в своє діло? Або почекав би вже до ранку, а тоді зателефонував, не називаючи себе».