Один із полісменів уже стояв на краю каналу в чорних плавках, відразливо дивлячись на воду. Тіло його давно не бачило сонячного світла й було дуже біле. Він стояв і чекав, поки припливна хвиля знову сколихне мерця й підніме у клітці. І ось за ґратами показалося примарне обличчя. Воно було таке далеке й відчужене, що аж туга брала. У грудях мені болісно стислося. Я мимоволі відступив назад, бо відчув, як до горла підкочується тугий тремтливий клубок.
Нарешті біле полісменове тіло розітнуло воду. Він пірнув.
Я вже було подумав, що він теж потонув. Дощ поливав масну поверхню каналу.
Потім полісмен виринув, уже в клітці, і, наблизивши обличчя до ґрат, хапнув ротом повітря.
Я вжахнувся, бо мені здалось, ніби то виплив мрець, востаннє намагаючись удихнути в себе ковток життя.
Та за хвилю я побачив, як живий плавець вибирається з дальшого кінця клітки, тягнучи за собою довгу примарну річ, схожу на жалобну гірлянду зі збляклих водоростей.
Хтось голосив за померлим. Милий Боже, майнула в мене думка, та невже це я?!
Тим часом тіло вже витягли на берег каналу, і полісмен-плавець витирався рушником. На патрульних машинах зблискували мигавки. Три полісмени, нахилившись над тілом, присвічували на нього ліхтариками й стиха перемовлялися.
— Я б сказав, усього кілька годин тому…
— Де слідчий?
— Він вимкнув удома телефон. Том поїхав по нього.
— Чи є гаманець… якесь посвідчення?
— Анічогісінько. Мабуть, приїжджий.
— Ні, не приїжджий, — озвався я і замовк.
— Ви його знаєте?
— Ні.
— То чого ж…
— Чого я так побиваюся? Та того… Він же мертвий, навіки. О Боже! І це я його знайшов…
У моїй пам’яті нараз зринув спогад.
Кілька років тому, йдучи вулицею ясного літнього дня, я повернув за ріг і раптом побачив чоловіка, на якого щойно наїхала машина. Водій саме вискочив з кабіни й нахилився над тілом. Я ступив був уперед, тоді зупинився.
На тротуарі біля мого черевика лежало щось рожеве.
Мені пригадалися заспиртовані наочні посібники зі шкільної лабораторії, і я збагнув, що воно таке. То був шматочок людського мозку.
Якась незнайома жінка зупинилася поруч і довго дивилась на розпростерте під машиною тіло. А тоді раптом зробила таке, чого, певне, й сама від себе не чекала. Вона підійшла і повільно вклякла біля трупа. Потім, лагідно доторкнувшись до нього, злегенька поплескала по плечі, немовби хотіла сказати: «Ну, ну, нічого страшного, ну ж бо…».
— Його… вбили? — почув я власний голос.
Полісмен обернувся до мене.
— Чому ви так подумали?
— А як би ж він… як би він потрапив у ту клітку… під водою… коли б хтось не… запхав його туди?
Знову спалахнув промінь ліхтарика й торкнувся мого обличчя, немов рука лікаря, що шукає симптомів хвороби.
— Це ви зателефонували до поліції?
— Ні, — моїм тілом перебіг дрож. — Я тільки страшенно закричав і збудив людей, що мешкають поблизу.
— Гей, — пошепки мовив хтось.
Детектив у цивільному, невеличкий на зріст, лисуватий, стоячи навколішки біля тіла потопельника, вивертав кишені його піджака. Із них випадала збита у жмутки й кавалочки біла маса, схожа на мокрі пластівці снігу чи на пап’є-маше.
— Що воно в біса таке? — спитав хтось.
«Я знаю», — подумав я, але нічого не сказав.
Руки мої тремтіли. Я нахилився поряд із детективом і почав підбирати з землі ті мокрі паперові жмутки. А детектив уже вивертав інші кишені, де була така сама маса. Я затиснув у руці те, що підібрав, і, випростуючись, засунув собі до кишені. І цієї миті детектив звів на мене очі.
— Ви ж геть змокли, — сказав він. — Назвіть своє прізвище та адресу отому полісменові й ідіть додому. Обсушіться.
Знову дощило, і мене кидало в дрож. Я повернувся, продиктував полісменові своє ім’я та адресу й швидко подався до своєї оселі.
Та не пройшов і кварталу, як мене наздогнала машина й загальмувала поряд. Дверцята відчинилися, і невеличкий лисуватий детектив глипнув на мене.
— О Боже, ну й вигляд у вас! — мовив він.
— Мені вже про це казали, з півгодини тому.
— Сідайте у машину.
— Та мені ще тільки квартал…
— Сідайте!
Весь тремтячи, я заліз у машину, і детектив довіз мене до мого вбогого, схожого на коробку від крекерів, помешкання, яке я наймав за тридцять доларів на місяць. Вилазячи з машини, я мало не впав — так мене трусило.
— Крамлі, — відрекомендувався детектив. — Елмо Крамлі. Зателефонуйте мені, коли здогадаєтесь, що то за паперова каша, яку ви сховали до кишені.