Я винувато здригнувся. Рука моя потяглася до тієї кишені, і я кивнув головою.
— Неодмінно.
— І нема чого так побиватися й розкисати, — сказав Крамлі. — Він же був ніхто… — і вмовк, засоромившись власних слів, а тоді нахилив голову, щоб увімкнути швидкість.
— А мені чомусь здається, що він хтось, — мовив я. — Коли пригадаю, хто, я вам зателефоную.
Я стояв, мов закляклий. Мене страшило, чи не станеться ще чогось жахливішого. Коли я відімкну свої двері, чи не затоплять і мене чорні води каналу?
— Біжіть! — й Елмо Крамлі захряснув дверцята машини.
І ось уже тільки два червоні вогники видно крізь зливу, що вперіщила з новою силою, аж я мусив приплющити повіки.
Я поглянув через вулицю, туди, де біля бензозаправної колонки стояла телефонна будка, з якої я вів ділові переговори з редакторами, хоч самі вони ніколи мені не телефонували. Потім пошукав у кишенях дрібняків. Ось зараз зв’яжуся із Мехіко, розбуджу Пег, замовлю розмову за її кошт і розповім і про клітку, й про того бідолаху, і… Боже ти мій, і налякаю її отак до смерті!..
Послухайся детектива, подумав я.
Біжи!
Мене вже так тіпало, що я ледве втрапив ключем у замкову шпарину.
Дощ сипонув мені вслід, аж за поріг.
За порогом на мене чекала порожня кімната шість на шість метрів, із пролежаною канапою, книжковою шафою з майже вільними полицями, де стояло лише чотирнадцять книжок, м’яким кріслом, купленим на дешевому розпродажу, нефарбованим сосновим письмовим столом та величезною, як піаніно, давно не мащеною друкарською машинкою «Ундервуд-стандарт» зразка 1934 року, що стукотіла, наче дерев’яні черевики об голу підлогу.
У машинці вичікувально стримів аркуш паперу. У дерев’яній скриньці збоку зберігався мій літературний доробок, увесь в одному стосику. Там були примірники «Десятицентового детективу», «Детективних історій» та «Чорної маски» — кожен із тих журнальчиків платив по тридцять-сорок доларів за оповідання. З другого боку стояла ще одна скринька, призначена для рукописів. У ній біліла одна-однісінька сторінка книжки, що її я ніяк не міг розпочати.
А нижче — моє ім’я та прізвище. І дата: і липня 1949 р.
Цебто три місяці тому.
Я здригнувся, зняв із себе мокрий одяг, витерся рушником, загорнувсь у халат і, повернувшись до столу, знову втупив у нього очі.
Тоді доторкнувся до машинки, розмірковуючи, ким вона мені доводиться: втраченим другом чи зрадливою коханкою.
Ще кілька тижнів тому вона видавала звуки, що нагадували мені голос музи. А тепер я все частіше сидів перед цією бісовою машинерією так, наче мені відтяли пальці. Три чи чотири рази на день я сідав до столу й мучився творчими потугами. І нічого не виходило. А коли й виходило, то незмінно летіло на підлогу, зібгане у жмутки, які я щовечора вимітав геть. Я немовби брів через оту безкраю аризонську пустелю, відому під назвою Сухі Піски.
Великою мірою це спричинялося тим, що Пег була так далеко, аж у тих мексиканських підземних печерах із муміями, і я почувався самотнім, і що у Венеції ось уже три місяці не прозирало сонце — весь час стояв туман, потім починалася мжичка, потім дощ, а потім знову мжичка й туман. Щовечора, лягаючи спати, я вгортавсь у холодне бавовняне укривало, а на світанку розгортався, неначе весь обліплений пліснявою. І щоранку подушка моя була волога від сліз, але я вже не міг пригадати, що ж таке сумне мені снилося.
Я визирнув у вікно на свій «приватний» телефон, до якого прислухався день у день, від ранку до вечора, марно чекаючи дзвінка з пропозицією одержати завдаток на мій геніальний роман, якщо закінчу його до кінця року.
А тоді я побачив, як мої пальці незграбно потяглися до клавішів машинки.
І подумав, що вони схожі на пальці того потопельника у клітці, що колихались, як морські анемони, або ж на невидимі пальці чоловіка позад мене у нічному трамваї.
І той, і другий ворушили руками.
Повільно, дуже повільно я сів до столу.
У грудях у мене тупало, неначе хтось бився у ґрати покинутої клітки.
Я відчув на потилиці чийсь віддих…
Мені потрібно було прогнати їх обох від себе геть. Потрібно було якось угамувати їх, щоб я зміг заснути.
Із мого горла вихопився хрипкий звук, так ніби я ось-ось мав виблювати. Але я стримав напад нудоти.
Натомість пальці мої почали друкувати, забиваючи слова РОМАН БЕЗ НАЗВИ, поки їх не стало видно.
Потім я перевів рядок і трохи нижче від забитих слів почали з’являтись інші: